Читать онлайн книгу "Плисти проти течії. Том 2"

Плисти проти течii. Том 2
Хорхе Анхель Лiврага Рiццi


Другий том фiлософських есеiв, статей та лекцiй аргентинського фiлософа Хорхе Анхеля Лiвраги буде цiкавий тим, хто замислюеться над питаннями про сенс життя, природу людини, моральнi чесноти, проблему вибору, закони розвитку iсторii та людства.

«Ідеали тiла та iдеали душi», «Іти помiж мертвих», «Внутрiшне дзеркало», «Хвороби сучасного свiту», «Культура безкультурностi», «Як здiйснюються мрii» – цi та iншi есеi автора розкривають погляд сучасного фiлософа на життя людини та ii взаемини зi свiтом.





Хорхе Анхель Лiврага

Плисти проти течii

Том 2

Фiлософськi роздуми





Про фiлософське











Визначенiсть чи свобода вибору?


Люди, якi належали до рiзних культур, у всi часи поставали перед цiею проблемою, зустрiчались iз цими двома пiдходами до життя: чи е все визначеним заздалегiдь, чи, можливо, якимось чином ми в змозi змiнювати хiд подiй – силою власноi волi, наших бажань, наших слiз, здоланих нами труднощiв та виправлених помилок?

Усi вiдомi нам народи ставили перед собою це питання; у iх пантеонах iснували навiть певнi божества, що з цим пов’язанi. Наприклад, стосовно традицiй та iсторii стародавнього Риму сьогоднi нам вiдомо (а знаемо ми нинi бiльше, нiж десять рокiв тому, коли вважалось, що Рим зобов’язаний своiм заснуванням тiльки Ромуловi та Рему; коли творам Вергiлiя не придiляли належноi уваги i не зважали на символiчне значення мiфу про Енея i невелику групу його товаришiв), що у мiфах римлян згадуеться Бог, котрий був вищим вiд Юпiтера, божество без iменi, якого вони називали просто «Невiдомий».

Стародавнi греки також ушановували божество, яке було набагато вищим вiд Зевса, володаря Олiмпу; вони називали його Зевс-Зен. Есхiл згадуе про нього як про божество, що керуе долею. Зазвичай, у грецькiй драмi, яка була вiдображенням мiстерiй Елевсину, часто зустрiчалися згадки про таемничий принцип долi, що править усiм сущим. Згадаемо, наприклад, «Прометея закутого», загальновiдомий твiр Есхiла. Пiсля того як Прометей викрав вогонь – свiтло та розум – задля блага всiх людей, Зевс карае його: титана приковують до гори Кавказ, й орел, прилiтаючи щодня, видзьобуе його печiнку, яка виростае знов i знов, щоб таким чином, через бiль та страждання, щодня здiйснювалось велике жертвоприношення любовi. В бiльш езотеричних варiантах цього мiфу йдеться про те, що у лiвий бiк Прометея було увiгнано залiзного лемеша. І коли розiп’яте божество запитало: «Чому ви робите це зi мною?» – таемничий голос iз далекоi височини, вищоi вiд Олiмпу i самого Зевса, донесений до Прометея Гермесом – вiсником, богом мудростi, – вiдповiв: «Тому, що цього хоче Доля; тому, що це – Доля…»

Усi народи iнтуiтивно вiдчували, що далеко за межами проявленого, навiть вище вiд будь-якого персонiфiкованого божества, iснуе таемничий принцип Долi. У давньоеврейськiй Кабалi вiн зветься Ain Soph (Ейн-Соф), «Нiщо». Це той, хто знаходиться на вершинi Корони, хто керуе усiма невидимими iстотами. Його iмпульс опускаеться з височини, щоб досягнути нашого дуального свiту, де всi речi проявляються i набувають форми завдяки «зiткненню», шоку, сплетiнню сил, енергii та матерii.

У стародавньому iндiйському пантеонi також iснуе божество, яке перевершуе можливостi будь-якого iнтелектуального, рацiонального розумiння. Подiбне йому зустрiчаеться i в пантеонах доколумбовоi Америки i стародавнього Китаю. Мова завжди йде про верховне божество, яке не мае iменi та атрибутiв i репрезентуе незворушну долю.


* * *

Чи iснуе насправдi така невблаганна й невiдворотна доля? І чи iснуе бодай якийсь спосiб жити у злагодi з такою долею? Чи можна сказати, що долi не iснуе, а е лише непiдлегла воля, завдяки якiй ми, i тiльки ми самi, будуемо свою власну долю?

Важко вiдповiсти на цi питання, тому що завжди можна знайти приклади, якi свiдчать на користь обох пiдходiв. Деякi з них вражають. Кiлька мiсяцiв тому в Англii було знайдено роман, написаний маловiдомим письменником близько 1890 року.

У книзi йдеться про величезний лайнер, який перевищував за розмiрами всi кораблi тiеi епохи i був водотоннажнiстю майже 60 000 тон; судно мало назву «Титан». Пiд час свого першого урочистого плавання з Англii до Нью-Йорка цей корабель узяв на борт бiльше двох тисяч пасажирiв. За день до прибуття до порту призначення вiн зiштовхуеться з айсбергом, який серйозно пошкоджуе його, i тоне. На всi сигнали тривоги та благання про допомогу, якi вiн посилав одразу пiсля аварii, практично нiхто не звернув уваги i не прийшов на порятунок – такою сильною була загальна впевненiсть у тому, що подiбний корабель неможливо знищити. В результатi загинуло безлiч людей; катастрофа стала найбiльшою в iсторii мореплавства. Двадцять рокiв потому iсторiя, описана в романi, до найменших деталей повторилася в реальностi.

Як можна пояснити таке? Звiдки, яким чином цей невiдомий нам письменник змiг дiзнатися про те, що мае трапитися через двадцять рокiв? І взагалi, як вiдбуваеться, що iнколи тi ситуацii, якi мають статися, позначаються заздалегiдь, проявляючись людям у символiчнiй формi?

Моiм першим учителем езотеричноi фiлософii був лiтнiй професор, нiмець на прiзвище Шмiт. Менi було тодi 17 рокiв. Я пам’ятаю, як одного разу вiн розповiв менi iсторiю про свого приятеля, також лiтнього пана, знавця астрологii, який жив у Лондонi.

Справжнiм учням, якi переходячи iз життя в життя на своему учнiвському шляху дають обiтницю служiння на благо людства, пiд час вивчення астрологii забороняеться вираховувати дату своеi смертi. Учителi, боги вважають, що ми були б не в змозi жити нормальним повноцiнним життям, якби знали, коли настане момент нашоi смертi. Навiть той, хто вже не прив’язаний до фiзичного свiту i, вiдповiдно, не вiрить у смерть, може мати дiтей, учнiв, про яких ще треба пiклуватися, справи та книги, якi мае завершити, – i якщо людина знае, коли настане ii смерть, це може погано вплинути на вiдтинок ii життя, що лишилося, й вiдняти у неi багато невiдомих iй можливостей, якi залишаться, таким чином, невикористаними. Саме тому, хоча для того, хто володiе справжнiм знанням астрологii, вирахувати його власнi «точки смертi» (iх-бо ж маемо кiлька) неважко, вiн нiколи не робить цього. Щоб зрозумiти той факт, що кожна людина мае кiлька «моментiв смертi», треба уявити, що наше життя подiбне до конуса, всередину якого ми входимо й рухаемося по спiралi; крiзь першу «точку смертi» ми проходимо доволi легко, потiм проходимо крiзь iншi, у яких, можливо, врятуемося, а можливо й нi; але кола, якi ми описуемо, стають все меншими й меншими, поки ми не досягаемо останнього з них, де «точки смертi» уникнути вже не вдаеться.

Також забороняеться вираховувати «точки смертi» близьких нам людей, яких ми любимо.

Отже професор розповiв менi про те, як його товариш все ж таки вирахував власну «точку смертi»; вiн визначив не тiльки дату, але й спосiб, у який вiн покине цей свiт. Вiн дiзнався, що помре вiд задушення. Проте, попри своi великi знання, вiн вiдреагував на це трохи спрощено: поiхав жити у пустелю Сахара, впевнений у тому, що у зв’язку з вiдсутнiстю людей хоч би там що, а вiд задушення померти неможливо. Єдина рiч, яку вiн забув вирахувати у своему гороскопi, – це, власне, спосiб, у який вiдбудеться задушення. І ця людина померла у той самий заздалегiдь вирахуваний день, задихнувшись у пiску пiд час бурi, викликаноi потужним самумом, спекотним вiтром пустелi.

Геродот розповiдае iсторiю про одного володаря, котрий наказав прибрати геть зi свого королiвства всi колiсницi, а також заборонив в’iзд на пiдвладнi йому землi будь-яким вiзкам iз сусiднiх держав. Вiн зробив це тому, що якийсь провидець провiстив, що причиною його смертi повинна була стати колiсниця. Аж ось у королiвствi стався заколот, i один iз повстанцiв убив свого володаря, який саме сидiв на тронi, вразивши його мечем у серце. Останне, що побачив той перед смертю, була рукоять меча з витисненим на нiй зображенням колiсницi, символом королiвського роду, до якого належав убивця.

Усi цi близькi за змiстом оповiдання, почутi вiд рiзних людей, наводять нас на думку про те, що iснуе визначенiсть, невблаганна доля, якiй пiдвладнi всi речi та явища.

Індiйська фiлософiя говорить про Дхарман – закон, що керуе Всесвiтом i всiма його мешканцями; вона вчить також, що iснуе Садхана – сенс життя i заздалегiдь визначений шлях, упродовж якого цей сенс виявляеться. Вона стверджуе, що iснуе Карма – закон дii (акцii) i реакцii.

Індуси уявляли Дхарму як широкий шлях, яким нам належить йти; уникнути цього шляху неможливо. У чому ж тодi може полягати свобода вибору, яку мае людина? Яким чином можна було б вирiзнити серед тих, хто прямуе цим шляхом, поганих вiд добрих; тих, хто пiдкоряеться iнстинктам i вбивае все людське, вiд тих, хто iде за високими, священними мрiями своеi душi? Фiлософи Індii стверджували, що свобода вибору полягае у тому, щоб рухатися цим шляхом повiльнiше або швидше. Щоразу, коли ми надто вiдхиляемося вiд шляху i наштовхуемось на його межi, ми страждаемо, ми вiдчуваемо бiль, i цей бiль пробуджуе в нас усвiдомлення того, що ми маемо повернутися до центру шляху.

Бiль завжди був iнструментом пробудження свiдомостi. Ми реально вмiемо цiнувати лише тi речi, якi втратили.

Усерединi кожного з нас живе тихий голос, той голос совiстi, який в Гiмалаях називали голосом надi; вiн спрямовуе нас на шляху, розповiдае, що ми маемо робити i допомагае розiбратися, добрим чи поганим е те, що ми вже зробили. Але, зазвичай, ми не чуемо його – головним чином тому, що не маемо звички звертати на нього увагу. Його звучання ми сприймаемо, як шум води, що падае з висоти, або вiтру, котрий розхитуе гiлля дерев. І ми завжди дозволяемо, щоб вiн приходив i зникав, залишаючись непомiченим нами. Ми забуваемо, що це голос Бога всерединi нас, голос нашоi безсмертноi душi, нашого вищого «Я», щось найпотаемнiше i найсвятiше з того, що ми маемо; це загадкове «щось» продовжуватиме звертатися до нас навiть тодi, коли ми покинемо цей свiт фiзично. Цей внутрiшнiй голос пiдказуе нам, у чому полягае наш власний шлях, вплетений у великий шлях, у велику визначенiсть, яка проявляеться в усьому.


* * *

Тож чи iснуе свобода вибору? На жаль, у тому матерiалiстичному свiтi, в якому нам доводиться жити, люди спромоглися досконало розвинути (у найгiршому значеннi) дiалектичний спосiб мислення – для нас речi бувають або бiлими, або чорними; або добрими, або поганими. Я кажу «на жаль» не тому, що я проти аксiом або проти iснування будь-якоi системи оцiнювання, а тому, що не завжди те, що не е бiлим, автоматично стае чорним, i навпаки. Дозволити, щоб нас поглинула така дiалектика, утворена з крайнощiв та абсолютних тверджень, потрапити у пастку догматизму такого, найдеспотичнiшого, типу – вкрай небезпечно. Розглядати i пояснювати подiбним чином усе, що вiдбуваеться у природi, небезпечно, тому що такий пiдхiд рано чи пiзно призведе до багатьох помилок i до сутичок не тiльки з iншими людьми, а також i з самими собою: ми будемо довiку мучити себе i жити у стражданнi, оскiльки нам доведеться весь час робити вибiр з-помiж двох крайнощiв. Насправдi такий вибiр часто виявляеться хибним, штучним та iлюзорним, бо е лише породженням нашоi фантазii.

Отже, визначенiсть чи свобода вибору? А чому б нам не припустити, що iснуе i те й iнше? Чому обидва поняття не можуть iснувати одночасно – за умови, що ми припинимо розглядати iх як двi абсолютнi протилежностi, що виключають одна одну?

У проявленому свiтi не iснуе абсолютних оцiнок: усе залежить вiд того, з чим або з ким ми порiвнюемо те, що намагаемося оцiнити.

Отже, усе мае свою власну долю. Кожна рiч на даному етапi еволюцii надiлена iскрою свiдомостi, в якiй вiдображено те, заради чого вона iснуе, ii власна доля. Насправдi ця доля е лише вiдправною точкою, що веде до нових шляхiв, до нових далечин, про якi нi зараз, нi згодом ми не можемо навiть мрiяти.

Усi ми йдемо назустрiч власнiй долi. Чим далi ми просуваемося шляхом, тим бiльше вiдкриваемо, що кожна доля мае свое метафiзичне значення. Далеко за межами нашого фiзичного тiла i фiзичного свiту iснуе загадкове «щось», i воно весь час закликае нас, спрямовуючи усi нашi кроки, нiби батько, що веде дорогою свого улюбленого сина.

Так, визначенiсть iснуе, але в нiй немае нi болю, нi тривоги. Така визначенiсть несе у собi радiсть i життеву силу, бо вона вказуе нам новi шляхи та новi далечини, ще недосяжнi для нашого розумiння, до яких ми повиннi наближатися крок за кроком, навiть коли несемо iз собою увесь свiй бiль та страждання. Ця невiдворотна доля дае нам поштовх, щоб ми могли йти без упину все далi, назустрiч таемничiй метаiсторii, яку ми не в змозi збагнути, але котру кожен з нас у глибинi свого серця вiдчувае.

Проте, усе це може чудово поеднуватися з нашою свободою вибору, яку теж не варто розумiти як щось абсолютне, а скорiше як дещо бiльш-менш вiдносне. У межах великого метаiсторичного просування шляхом еволюцii ми можемо творити свою власну iсторiю, i ми вiдповiдальнi за все, що створюемо, а також за те, що робимо. Бо хоча з одного боку правильно, що все повторюеться, рухаеться та повертаеться на коло свое, однак, з iншого боку, нiщо й нiколи не повторюеться таким, яким воно було ранiше. Те, що вiдбуваеться зараз, у даний момент, е унiкальним та неповторним. У своему теперiшньому виглядi й у такiй формi воно бiльше нiколи не повернеться, i в якомусь сенсi воно насправдi нiколи й не iснувало. Тому кожна мить е цiнною i священною саме тим, що ми з неi робимо тут i тепер, оскiльки вона бiльше нiколи не повториться такою, якою е на даний момент. Тому ми вiдповiдальнi за те, що з нами зараз вiдбуваеться; за те, щоб не опускати рук i не опускатися самим. Бо той, хто сповнений вiри у невблаганну долю й дозволяе, щоб його зносило течiею життя, ризикуе перетворитися на колоду, яка може розбитися на друзки. Кожна людина мае шанс, можливiсть йти шляхом згiдно зi своiм ритмом та своiми здiбностями; але якими б не були ii ритм та здiбностi, вона повинна рухатися вперед, постiйно вдосконалюючись та очищуючи саму себе. Є люди, котрi ледь-ледь плентаються шляхом, е також тi, хто крокуе рiшуче й прямо. Є люди, що перемiщуються шляхом, спираючись на всiх, хто iх оточуе, але е й тi, хто прямуе так, щоб iншi могли спиратися на них. Є люди, котрих не обходить, чи просуватимуться вони по головах iнших i скiлькох вони скривдять, доки не задовiльнять своi власнi бажання та iнтереси. Проте е й такi, кого не дуже хвилюе, скiльки людей пройдуться по iхнiх головах, якщо це якимсь чином допоможе останнiм просунутися на шляху. Не всi люди однаковi, рiвнiсть – це один iз мiфiв ХХ сторiччя. Ми всi вiдрiзняемося один вiд одного: у нас рiзнi обличчя, рiзнi уподобання, рiзнi способи життя. Але це не означае, що ми протистоiмо один одному, що ми один одному – вороги. Саме завдяки вiдмiнностям ми можемо поеднати всi елементи, необхiднi для того, щоб просуватися шляхом еволюцii.

Справжнiй фiлософ – той, хто насправдi шукае iстину – мае звикати до того, щоб рухатися поруч з таемницями, бути не в змозi пояснити все, що вiдбуваеться, i приймати те, що вiн не може зрозумiти. Бо бажання все знати, все збагнути, виразити все у цифрах та у словах – е проявом марнославства. Люди ХІХ сторiччя дуже помилялися, коли говорили: «Що ж тепер ще лишилося винайти?» Бо вони побудували першi паротяги, першi прототипи машин, що рухалися зi швидкiстю двадцять кiлометрiв на годину, i вважали, що вже винайшли усе, що можна було винайти. Але скiльки всього лишалося винайти пiсля них – стiльки ж залишиться винайти i пiсля нас iз вами. А скiльки ще iснуе речей, якi ми хотiли зробити, але забули, або тих, що зробили, не бажаючи того.

Отже, ми маемо навчитися йти шляхом так, нiби ведемо за руку маленьку дитину, – тому що вона е символом таемницi. Часто в iнiцiатичних мiстерiях та частина Бога, яка живе всерединi кожного з нас, зображувалася за допомогою символу дитини, що посмiхаеться i несе в рученятах факел, щоб ми могли краще бачити, куди прямуемо i куди ступають нашi ноги. Ця дитина, що супроводжуе нас на шляху, репрезентуе той внутрiшнiй скарб, про iснування котрого ми нiчого не знаемо. Вона також символiзуе глибоке вчення про те, що кожен iз нас повинен зберiгати у своему серцi бодай крихiтну частку скромностi, а також сильну вiру в самого себе, в людство та Бога. Я маю на увазi не Бога християн, юдеiв чи мусульман, але ту велику, загадкову сутнiсть, яка е глибшою i вищою вiд будь-якоi проявленоi форми. Я маю на увазi того, кого кожен iз нас несе в глибинi свого серця, чию любов та заступництво ми вiдчуваемо постiйно, за життя i за смертi.

Людина з Богом нiколи не бувае самотньою.

Коли людина вiдчувае присутнiсть Бога, вона не може бути самотньою, вона спроможна робити усе те, що волiе робити у межах власноi долi, й те, про що вона мрiе.

Людина з Богом завжди у бiльшостi.



Лекцiя, прочитана в Мадридi у лютому 1987 року.




Ідеали тiла та iдеали душi


Спробуймо на кiлька хвилин забути про навколишнiй свiт – свiт проектiв, свiт думок, свiт реклами, який змушуе нас вiдповiдати уявленням i зразкам, що заданi наперед. Я просто запрошую вас стати фiлософами i запитати у себе, запитати у природи, що таке iдеали тiла i що таке iдеали душi.

Останнiм часом багато слiв втрачають сенс i значення. Сьогоднi iнколи доводиться пояснювати значення слiв, хоча набагато важливiше вiдчувати i проживати iх.

Ми живемо в свiтi, де всi пояснюють все, де кожна людина намагаеться запропонувати нам рiшення, але при цьому не ставить питань. У кожного з нас, хто живе тут i зараз, е глибока внутрiшня потреба запитувати про головне. Хто я? Звiдки прийшов? Куди я йду? Що таке Всесвiт навколо нас? Що спонукало мене сьогоднi говорити з вами? І що змусило вас сьогоднi в деякiй мiрi пожертвувати власним комфортом i прийти сюди, щоб слухати мене?

З одного боку, iдеали нашоi душi й iдеали тiла протилежнi, але з iншого – вони гармонiйно поеднуються. Нашому тiлу потрiбен певний комфорт – наприклад, щоб було зручно говорити i слухати; але в той же час нам потрiбен певний духовний дискомфорт, внутрiшня незадоволенiсть – щоб шукати нове, щоб шукати рiшення в навколишньому свiтi. Адже ми сповненi питань, ми сповненi загадок, а весь Всесвiт уявляеться нам таемницею, яку не можна вiдкрити.

З давнiх-давен люди намагалися якимось чином пояснити iснування душi й тiла. У рiзнi епохи ставлення до цих двох полюсiв змiнювалося, подiбно до коливання маятника, i на перший план по черзi виходили то вартiсне для душi, то вартiсне для фiзичного тiла. Як ми знаемо, у сиву давнину люди прагнули не тiльки матерiального добробуту, але й духовноi досконалостi.

У стародавнiх фiлософських школах Індii (наприклад, вайшешицi, заснованiй Канадою, або йозi, заснованiй Патанджалi); в далекi часи Шумерського царства, де в образах героiв епосу про Гiльгамеша i його друга Енкiду втiлилася мрiя про створення на Землi кращого свiту; в далекiй Америцi, де розповiдають про пернату людину на iм’я Кетцаль-коатль, що спустилася в пiдземне царство, щоб вiдшукати головнi iстини i принести iх людям, – скрiзь i в усi часи люди намагалися зрозумiти, що вiднести до тiла, а що до душi, зрозумiти, чи е Всесвiт просто механiзмом або чимось, що дае сенс нашому iснуванню.

І ось тепер, тисячолiття потому, запитаймо в глибинi свого серця: чи дiйсно iснують душа i тiло? В деякi перiоди iсторii людство сумнiвалося в iснуваннi тiла, в iншi пiддавало сумнiву iснування душi. Звичайно, неможливо в однiй лекцii дати уявлення про всi iдеi, положення, висновки, питання, загадки, якi хвилювали людину тисячолiттями. Але ми можемо звернутися, наприклад, до фiлософських течiй Сходу, якi заперечували iснування тiла. Сьогоднi нам не зрозумiло, як це можна заперечувати. Однак в Індii, згiдно з вченнями про Майю – iлюзiю, вважалося, що тiла насправдi немае, оскiльки воно недовготривале.

Хiба все навколишне, в тому числi наше тiло, рiзнi предмети, статуя, наприклад, iснували завжди? Нi. Вони iснуватимуть нескiнченно? Нi, вони загинуть або зламаються, як би ретельно ми за ними не доглядали. В цьому випадку ми говоримо про умовне iснування, яке не тривае вiчно i пiдвладне часу.

Стiни цього залу i справдi матерiальнi, фiзично вiдчутнi… але тiльки для моеi фiзичноi, матерiальноi руки. З моменту народження свiту вiдомо, що е особливi сили – стародавнi говорили про «духовнi флюiди», енергетичнi елементи космосу, сьогоднi ми говоримо про електромагнiтнi хвилi Герца або про катоднi променi – сили, здатнi проникати крiзь твердi предмети; i для них все е не таким, як для нас. Так, у свiтi, створеному з масла, удар, завданий предметом, зробленим iз масла, здався б чимось щiльним, твердим. Так само i все, що нас оточуе в нашому свiтi, що мае матерiальну структуру, здасться нам щiльним, твердим, якщо ми будемо вважати себе виключно матерiальними iстотами. Але якби ми могли хоч на хвилину залишитися наодинцi з собою в тишi, ми почули б поскрипування меблiв у кiмнатi, шурхiт шпалер i старих картин… Все минае, все старiе, руйнуеться, перетворюеться на пил. І з того ж самого пилу створенi всi предмети.

Тодi де межа реальностi iснування? Античнi фiлософи запитували: до якоi мiри iснуе тiло? А ще до грекiв фiлософи Індii створили теорiю Майi, або iлюзii, i ця теорiя говорить, що немае сенсу прив’язуватися до матерiальних речей. Платон, справедливо названий божественним, говорив, що iснування людини, дуже прив’язаноi внутрiшньо до дерев’яного стiльця, триватиме рiвно стiльки ж, скiльки iснуе цей стiлець. Інакше кажучи, людина, яка прив’язана до чогось минущого, вiдчувае, що йде, минае слiдом за цим тимчасовим.

Представники iнших течiй не говорять про те, що матерii не iснуе, навпаки, вони вважають, що не iснуе анi душi, анi духу. Це сучаснi течii матерiалiстичного спрямування, якi стверджують, що едина реальнiсть – це матерiя, що душа, та й все духовне, вигадане людьми. Іншими словами, людина, охоплена екзистенцiальною тугою, знаючи, що смертна, що повинна жити в стражданнях, боротися iз подiбними собi i з навколишнiм свiтом за виживання, щоб розрадити себе, створила iдею душi, в тому числi, та iдею раю в iншому свiтi, iдею перевтiлення, тобто можливостi жити знову, вже в кращих умовах.

Однi ставляться зi зневагою до матерii, вважаючи, що насправдi ii не iснуе, що вона буквально розсипаеться у нас в руках, а едине, що iснуе, – це Дух, це Бог, це душа.

Іншi стверджують, що iснуе тiльки матерiя, а дух для них – це заборонена тема, яку вони бояться торкати глибоко, жахаючись, що iхня теорiя зруйнуеться, або що вона – це лише засiб для експлуатацii народу церковниками чи спроба знищити страх перед зникненням. Але було б непогано замислитися: може, iснуе ще одна точка зору? Адже ми, фiлософи, як i передбачае саме це слово, прагнемо знайти iстину, де б вона не знаходилася.

Як зазвичай уявляють собi фiлософа? Це людина, яка постiйно висловлюеться складними термiнами, начитана, здатна годинами мiркувати про Платона, Аристотеля, Канта, Шопенгауера, Нiцше i так далi. Вiн трохи не вiд свiту цього, витае у хмарах, завжди ходить iз книгами пiд пахвою, його спосiб життя досить дивний i далекий вiд усього людського… Але це помилкове уявлення про фiлософа, це образ фiлософа, охопленого екзистенцiальною тугою.

Істинний фiлософ, що вiдчувае в душi потяг до фiлософii, – це дiяльна людина, шукач, який не обмежуеться зовнiшнiми уявленнями i щиро готовий пожертвувати ними заради внутрiшнього пошуку; вiн поважае все, що коли-небудь було висловлене або знайдене iншими людьми. Але вiн також вiдкритий природi i навколишньому свiту i завдяки цьому щиро прагне знайти iстину.

Ми багато в чому втратили щирiсть i чистоту, якi дуже важливi для розумiння цiеi теми. Щоб навчитися вiдчувати природу i розумiти ii мову, важливiше повернутися до природного, споконвiчного стану нашого буття, анiж читати безлiч книг або слухати лекцii. Всi знають, що восени падае листя. Воно падало минулоi осенi i буде падати наступноi. Але кожен лист, що зриваеться вiтром iз гiлля i падае на вулицю мiста, – неповторне, унiкальне явище. Це явище красиве i незбагненне, i той, хто стане його свiдком, зможе лише единий раз в життi сприйняти це диво в усiх його вiдтiнках.

Нам слiд навчитися розрiзняти важливе, значуще, i те, що може на перший погляд здатися незначним, але в той же час чомусь зворушуе нас. Зараз, у цю хвилину, ми разом розмiрковуемо про iдеали душi та iдеали тiла. Можливо, ви ранiше вже слухали iншi моi лекцii або читали моi статтi i, можливо, потiм будете слухати моi виступи на iншi теми. Але сьогоднiшнiй день – единий i неповторний, ця мить унiкальна.

І навiть якщо ми не надаемо значення цiй подii, вона певною мiрою дуже важлива: тiльки сьогоднi ми можемо отримати саме такий i нiякий iнший досвiд. Хочемо ми того чи нi, але коли сьогоднiшнiй вечiр закiнчиться i ми розiйдемося, то ми будемо вже не такими, як зараз, – станемо ми краще або гiрше, я не знаю, але ми змiнимося, адже в будь-якому випадку ми заберемо з собою щось, чого досi не мали: ви – моi слова, а я – вашi обличчя.

А зараз повернiмося до нашоi основноi теми, але поговоримо про неi набагато простiше i щирiше. Адже справжнього фiлософа – i я наполягаю на цьому – вiдрiзняе аж нiяк не добре пiдвiшений язик, а вмiння вiдкрито i щиро спiлкуватися, саме воно дозволяе кожному з нас розкрити в собi фiлософа, бо всi ми в тiй чи iншiй мiрi ним е.

Матерiалiзм, i, насамперед, матерiалiзм посткартезiанськоi епохи, роздiлив науку, релiгiю, полiтику i мистецтво. Людство створило справжнi «племена» зi своiми «тотема ми» i «табу»: письменники об’еднуються тiльки з письменниками, вiйськовi – з вiйськовими, а музиканти – з музикантами. І сьогоднi дуже мало чоловiкiв i жiнок живе гуманiстичними iдеями, намагаючись охопити рiзнi областi знання.

Тому в сучасному свiтi стався справжнiй вибух роз’еднаностi мiж людьми. Ще до того, як ми розщепили атом, такий же процес стався з нами. Ми «розщепили» людство. Сьогоднi люди далекi один вiд одного. В нашi днi звучить музика, яка не несе абсолютно нiчого. Чому вона присвячена? Що означае? Це знае лише сам композитор та мало хто з тих, хто його оточуе. Письменник вживае складнi слова, створюючи абсолютно неприроднi лiтературнi феномени, – ймовiрно, вiн пояснить iх змiст своiм друзям або колегам за чашкою кави, але ми, читаючи його статтю, ламаемо голову, намагаючись зрозумiти, що ж усе це означае. І те саме вiдбуваеться в полiтицi: полiтичнi дiячi говорять про те, чого ми не розумiемо, i дають обiцянки, яких не виконують. Внаслiдок усього цього в нашi серця поступово закрадаеться холод i ми вiдчуваемо себе все бiльш самотнiми.

Адже якщо я бачу картину або слухаю музику, але не розумiю iхнього змiсту; якщо полiтик говорить менi про адмiнiстративнi питання, а не про полiтику, тобто мистецтво вести народи; якщо я прихожу до священика, а вiн розповiдае менi не про безсмертя душi, а про економiчнi проблеми, – звичайно, я починаю вiдчувати себе самотнiм, iзольованим, вiдокремленим вiд iнших людей. І в пiдсумку ми вважаемо за краще на самотi дивитися телевiзор, читати газети або журнали, занурившись у своi думки i проблеми. І навiть якщо спiлкуемося один з одним, наша розмова, скорiше, нагадуе монолог, нiж дiалог.

Саме тому особисто я вже майже зневiрився в можливостi дiалогу сьогоднi – дiалогу навiть у найпростiших ситуацiях. Коли зустрiчаються двое друзiв, один говорить: «Привiт! Як живеш? Знаеш, менi тiльки-но видалили зуб – боляче було жахливо!» Інший вiдповiдае: «Так, пам’ятаю, рiк тому менi також вирвали зуб…» – i далi про своi труднощi. Або така розмова: «Знаеш, я так добре провiв вiдпустку! Я був в Грецii на Кикладах…». «Овва! А ось я чотири роки тому був в Мексицi, вiдвiдав Теотiуакан…».

Кожен звик говорити тiльки про свiй досвiд, тiльки про самого себе, не проявляючи людського спiвчуття до iнших. У цьому нескiнченному монолозi немае дiалогу, нам нецiкавi люди, з якими нас зiштовхуе життя, а ми, у свою чергу, нецiкавi iм. Навiть коли ми збираемося разом, справжньоi зустрiчi не вiдбуваеться. Нашi предки не поспiшали так, вони не знали всiх наших умовностей, i у них було бiльше спiльного зi своiми сусiдами, вони вмiли пiклуватися про тих, з ким iх щось пов’язувало; iм вистачало часу, щоб збиратися у свiтських салонах або бiля сiмейного вогнища. І хоча у нас стiльки засобiв комунiкацii, ми використовуемо iх лише для того, щоб поцiкавитися, що ж вiдбуваеться у свiтi, не беручи все це близько до серця. За вечерею ми слухаемо або читаемо новини: «Пiд час подii невiдомий чоловiк героiчно врятував дитину» або «На такий-то вiйнi загинула тисяча осiб». Але слухаемо ми все це з цiкавостi, як нiби у нас iмунiтет проти переживань iнших людей i страждань природи. Ми пiдходимо до всього виключно практично, утилiтарно.

Ви можете заперечити менi, що утилiтаризм, практичнiсть властивi всiй природi: всi живi iстоти прагнуть бути комусь корисними, все живе постiйно рухаеться – i навiть те, що ми живим не вважаемо. Так чому б нам не поговорити про щось простiше, про те, що ми не завжди помiчаемо? Скiльки разiв ми бачили, як мурахи один за одним щось тягнуть. Скiльки разiв ми бачили, як бджоли збирають мед або як навеснi на деревах розпускаються бруньки. Всi пос тiйно щось роблять, все не стоiть на мiсцi. Але куди все рухаеться i заради чого?

Згадаймо найважливiшi питання: чому проростае насiння? Чому зiрки перемiщаються по небу? Чому рухаються мiкроби? Чому дме вiтер? Чому повiльно падае листя? Хто вона, природа, що дала насiнню деяких дерев крила, схожi на лопатi гелiкоптера, завдяки яким насiння вiдлiтае далеко вiд дерева-батька? Хто вона, природа, що розташувала дихальнi пори листя внизу, щоб пил не ускладнював iм життя? Нарештi, хто вона, природа, яка надiлила квiти ароматом i рiзними вiдтiнками, щоб до них прилiтали бджоли i запилювали iх?

Матерiалiзм намагався пояснити цi явища реакцiею на навколишне середовище, але сучаснi дослiдження показали, що все не так просто. Наприклад, Пiкар, який сконструював батискаф, та iншi вченi, що занурювалися в океанськi глибини на тисячi метрiв, виявили новий вид фосфоресцуючих риб, риб з органами, що свiтяться над очима. Це свiчення дозволяе iм бачити в повнiй темрявi, добувати iжу i залучати осiб протилежноi статi. Деякi метелики, сiвши на гiлку, розправляють крила з вiзерунком, схожим на очi сови, що вiдлякуе птахiв. Метелик, крихiтна iстота, комаха iз ряду лускокрилих, що не мае нi складноi нервовоi системи, нi головного мозку, – як вона могла придумати, що птахiв можна вiдлякувати, намалювавши на своiх крилах очi сови? Чи можемо ми погодитися з тим, що примiтивнi риби, якi живуть у темрявi, позбавленi в нашому розумiннi найменших проявiв розуму, змогли самостiйно винайти свiтловi елементи, для того щоб плавати в безпецi i залучати iнших риб? Чи можемо ми припустити навiть думку про те, що маленькi насiнини, що не мають взагалi нiчого i якi е лише рослинними волокнами, додумалися створити собi крила, щоб, обертаючись, перелiтати на великi вiдстанi? Нi. З точки зору здорового глузду, звичайно нi. Чи могли насiнини самостiйно винайти крила, за аналогiею з якими зараз будуються вертольоти? Або, можливо, рослини, позбавленi нервовоi системи, самi розташували своi дихальнi пори з внутрiшньоi сторони листа чи самi винайшли фотосинтез?

Очевидно, що за всiм цим, за всiм, що ми називаемо «iдеалами тiла»: здатнiстю полювати, харчуватися, виживати, плавати, лiтати, ходити, – iснуе щось вище, iснують iдеали чогось, що перевершуе це тiло. Саме цi iдеали ми називаемо iдеалами душi. Слово «душа» означае i символiзуе пожвавлення, одухотворення, тобто те, що дае життя. Дiйсно, це слово – найточнiше визначення того, що одушевляе, дае життя, того, що надае всьому сенс. Згадайте дерева, що йдуть корiнням глибоко в землю i завдяки цьому протистоять вiтрам, – вони не складають архiтектурного проекту для свого корiння. Існуе щось, що спроектувало крила метеликiв, щось, що дозволяе виживати i розмножуватися мiкробам, крихiтним формам життя. Це щось навчило дрiбнi клiтини дiлитися, i не ми винайшли цей процес, ми просто виявили його в природi. Щось навчило жирнi кислоти певним чином поводитися всерединi органiзму, а нервовi шляхи – утворювати мережу, що зв’язуе мозок iз тiлом. І тому це щось, що спроектувало всi речi, щось, що надало свiтам сферичну форму, тому що вона дае оптимальне спiввiдношення мiж об’емом i площею, це щось ми назвемо душею, назвемо духом. Душа i дух повиннi знаходитися i в нас самих, адже ми теж е частиною природи.

Отже, iдеали тiла – iдеали насамперед технiчнi. Крила птахiв ретельно продуманi i створенi досить майстерно i витончено; про забарвлення крил метелика я вже говорив; комахи в залежностi вiд навколишнього середовища стають жовтими або зеленими i так маскуються, захищаючись вiд ворогiв… Все це розповiдае нам про iдеали тiла. Але для чого все це? Безсумнiвно, для чогось бiльшого, нiж тiло.

Очевидно, що природа – великий економ; економiку не людина винайшла. Не обов’язково пам’ятати закони Лавуазье, щоб зрозумiти, що в природi нiщо не зникае, все перетворюеться, i iснують природнi, глибоко продуманi цикли. Уявiть собi грандiозний всеосяжний план, якому в цiлому пiдпорядковуеться вся матерiя. Можливо, нам буде легше побачити його, якщо ми згадаемо осiнне листя – воно опадае, перестае бути листям, щоб перейти в новий стан, перетворитися на добриво, яке засвоiть грунт i, ставши родючим, буде чекати наступного циклу, наступноi весни. Всi цi цикли продумав всесвiтнiй розум, який керуе всiм i всiма. І оскiльки ми е частиною Всесвiту, яку задумав i якою управляе цей все свiтнiй розум, його вплив мае поширюватися i на наше життя. Наше тiло рухаеться, зберiгае певну температуру i форму, тому що в ньому е щось, що спонукае його до цього. Немов на пiдтвердження цього, коли ми вмираемо, наше тiло розпа даеться на первиннi складовi, з яких воно виникло, розкладаеться, втрачае свою форму – iншими словами, втрачае те, що забезпечувало його iснування, надавало йому сенс.

Тодi що ж таке iдеал тiла? Це можливiсть бути проявом чогось, що перевершуе саме це тiло. Було б вкрай складно пояснити сенс iснування нервовоi системи лише фiзичними потребами органiзму: харчуванням, видiленням або розмноженням. Зрозумiло, в нас вкладено набагато бiльше сил i енергii i нам дано набагато бiльше iнструментiв, якi слугують не тiльки для виконання фiзичних функцiй. Навiть нав паки, iнодi нашi дii стають руйнiвними для тiла. Хто з нас у своiх думках, в уявi, фантазiях не уявляв себе хворим або не вiдчував тривоги? Якби зараз ми об говорювали щось дуже холодно або, навпаки, дуже гаряче, у одних спiтнiли б руки, iншi були б схвильованi, не змогли б сидiти спокiйно i мимоволi стискали б i розтискали руки, щоб зiгрiтися. Звичайно ж, iснуе психiчне життя, життя невидиме, внутрiшне. Ми вважаемо: те, що знаходиться в нашому внутрiшньому свiтi, передуе фiзичному прояву i продовжуе iснувати пiсля нього, i бiльше того, воно важливiше, нiж саме фiзичне.

Я говорю не про те, що тiло як таке не мае значення. Нi, мова не про це. І тiло, i його iдеали важливi, але вони пiдпорядкованi душi, пiдпорядкованi iнтересам iдеалам душi.

Ідеали тiла – це кiлькiсть, а iдеали душi – якiсть. Тi, у кого переважають iдеали тiла, хочуть мати багато речей; тi ж, у кого сильнiше iдеали душi, мають потребу в речах, лише щоб задовольнити своi внутрiшнi потреби. Багатьом людям приемнiше милуватися прекрасною картиною, нiж iсти бутерброд; багато хто готовий пожертвувати обiдом, щоб вiдвiдати нову експозицiю в музеi Прадо. Майже всi люди, кожен на своему рiвнi, в тiй чи iншiй мiрi жертвують чимось матерiальним на користь духовного. Не всiм мае подобатися однакове, i думати iнакше (я наполягаю на цьому) – помилка сучасноi матерiалiстичноi цивiлiзацii. Вона роздiлила людей на «племена». Наприклад, любителi живопису йдуть в музей Прадо дивитися нову експозицiю художникiв епохи Вiдродження. Якщо вони побачать картини художника, який iм не подобаеться, то скажуть: «Яке безкультур’я! Як таке могло з’явитися в музеi Прадо?». А е люди, якi навiть не мають уявлення нi про що подiбне, але, можливо, знають, який концерт проходив нещодавно або яка вийшла книга, або знають, коли зайде сонце, куди тече рiчка, або розбираються в бойових мистецтвах, або колекцiонують марки, або захоплюються поезiею, або пiклуються про свою сiм’ю, про своiх дiтей… i це теж iдеали, i нiяким з них не можна нехтувати, адже в iншому випадку ми будемо роз’еднанi i створимо свiт розбрату i насильства.

Потрiбно розумiти, що наш свiт перебувае у кризi. Вiддаючи занадто велику перевагу матерiальним цiнностям, ми уподiбнюемося зграi вовкiв, якi кидаються один на одного, намагаючись вiдiбрати здобич.

Нам слiд усвiдомити, що при такому ставленнi до якостей душi ми не тiльки втрачаемо культуру, але саме життя йде вiд нас. Причому не тiльки наше власне життя, а й життя тих, кого ми любимо, життя наших синiв, батькiв, друзiв, життя майбутнiх поколiнь, дiтей, яких коли-небудь качатимуть у поки ще порожнiх колисках. Ми втрачаемо майбутне самого людства.

Людина виросла, пiдвелася; людина звела штучнi гори; людина осушила рiчки i знову наповнила iх; людина побудувала водосховища, перетнула океани, висадилася на Мiсяцi, зв’язала континенти – бо мала духовну силу, спрагу пригод. Саме вона змусила людину всупереч комфорту, зручностi покинути насиджене мiсце i спрямувала ii до таемницi, до майбутнього, до чогось кращого, до чогось невiдомого.

І якщо ми втратимо цю вертикальну, спрямовану вгору силу душi, якщо ми втратимо можливiсть висловлювати через iдеали тiла iдеали нашоi душi, ми втратимо самих себе. Нам слiд посилити i змiцнити цю внутрiшню частину нас самих. Не потрiбно ставати якоюсь вищою iстотою або особливо важливою персоною, потрiбно бути людиною, глибоко вiдчувати i розумiти, що таке життя i як його жити. Кожен чоловiк i кожна жiнка можуть вiдкрити своi прихованi здiбностi. Часто ми не використовуемо всi можливостi нашоi пам’ятi. Часто ми не знаемо, звiдки приходять раптовi iнтуiтивнi осяяння: наприклад, коли ми подумали про когось i вiдразу ж зустрiли його на вулицi. Ми не охопленi прагненням всерйоз пiзнати таемницi власного життя i навколишнього свiту – дiзнатися, звiдки ми прийшли, хто ми, куди йдемо. Чи жили ми на цiй землi ранiше, i чи повернемося ми сюди знову? Йдемо ми, коли вмираемо, в тонший свiт, або ми взагалi нiкуди не йдемо?

Цi питання дуже важливi, вони хвилюють нас найбiльше. Ми повиннi дослiджувати i читати, вивчати i зiставляти рiзнi форми релiгii i мiстики, щоб зрозумiти, що вiдчували люди, що залишили пiсля себе монументальнi працi, щоб зрозумiти, що надихало людей проводити життя у смиреннi, святостi i добротi, щоб зрозумiти тих, хто вчить нас пiдставляти праву щоку, якщо нас вдарили по лiвiй. Всi цi дii набагато перевершують i людськi, i твариннi iнстинкти.

Нам варто пiднятися над вiдмiнностями наших характерiв, вiдмiнностями мiж поколiннями, вiдмiнностями у просторi i в часi, треба спробувати згуртувати тих, хто вiдчувае i розумiе все це. Нам треба спробувати об’еднати нашi серця у спiльному пошуцi та взаеморозумiннi.

Хiба можна, любi друзi, щоб злочинцi i злодii перевершували нас в органiзованостi i здатностi жити у злагодi? Адже вони об’еднуються мiж собою i, як правило, не видають своiх у разi небезпеки. Вони здатнi зберiгати вiрнiсть. Невже всю вiрнiсть, всю вiдданiсть сьогоднi привласнили собi злодii? Невже у здатностi об’еднуватися ми поступимося тим, хто торгуе людьми або продае наркотики?

Ідеалiсти, фiлософи, художники, вченi – всi, хто хоче нового i кращого свiту, всi ми повиннi мати ще бiльшу здатнiсть об’еднуватися i створювати мiцнi узи. Наша фiлософiя пропонуе не тiльки цей пошук, не тiльки вирiшення особистих питань, а й формування нового типу людей, нового способу мислення, який дозволив би створити нову науку, нове мистецтво, нову полiтику, привести до нового спiвiснування.

Нове спiвiснування, нова полiтика, новий образ мислення, почуття мiстичного – ми в жодному разi не можемо втратити всього цього, як би воно не звалося i в якiй би формi не виявлялося, головне, щоб воно було сповнене глибокого змiсту. Тодi одного разу, зимовим вечором, вставши на колiна в снiгу, ми раптом зможемо вiдчути Бога. Нам важливо мати завзятiсть i стiйкiсть, властиву матерiальним речам. Якщо взяти камiнь i пiдкинути його вгору, вiн неминуче повернеться до своеi матерi-землi, вiд якоi вiдлетiв. Так чому ж наша душа втратила здатнiсть повертатися до свого батька Бога з такою ж природнiстю?

Щоб бути мiстиком, iдеалiстом, не потрiбно нiяких особливих умов, потрiбно просто бути природним, потрiбно зустрiтися iз самим собою i навчитися виражати те, що живе в нас. І тому «Новий Акрополь», який ми вам пропонуемо, – це нове Верхне Мiсто. Вiн не пов’язаний нi з релiгiею, нi з полiтикою. Це людяний i суто людський пiдхiд до життя для нових людей, якi хочуть по-справжньому жити в цьому свiтi, жити повноцiнним внутрiшнiм життям, подолати межi смертi, пiзнати суть речей; для тих, хто здатний милуватися квiтами, плином рiчки, польотом метелика; хто вмiе цiнувати своiх друзiв i бачити в маленьких дiтях надiю для майбутнього; хто не буде ридати, що залишае це життя, але буде здатний зрозумiти неминучий, невблаганний закон, який веде нас крiзь час.

Зрештою, для тих людей, якi здатнi вiдчувати священне тремтiння перед величчю гiр або спiвати вiд радостi на сходi сонця… Для чоловiкiв i жiнок, що можуть йти з’еднавши руки, не побоюючись нападiв i не знаючи втоми. Для всiх, хто прагне тiльки вгору i вперед!



Лекцiя, прочитана у Мадридi, 1976 р.




Потаемний сенс життя


Є одна рiч, яка хвилювала фiлософiв завжди, – це життя та його рiзнi аспекти: чи вiчна людина, чи iснуе смерть, що вiдбуваеться, коли ми залишаемо сцену цього свiту?

Цi питання дуже хвилюють особисто мене: справа в тому, що всi, хто живе сьогоднi, приреченi на смерть. Усi ми маемо померти.

Інодi ми думаемо – дотримуючись надмiрно матерiалiстичних позицiй нашого часу – що про це краще не розмiрковувати. Ми вважаемо, що краще й зовсiм не торкатися цiеi теми, адже смерть стосуеться iнших. Очевидно, що всi ми народжуемось, живемо i рано чи пiзно змушенi будемо померти.

Мене – як фiлософа та як людину – хвилюе, що людей не турбуе питання про те, чим е життя i який його сенс. Тому що е речi, якi обходять одних i не стосуються iнших, наприклад, полiтичнi чи економiчнi проблеми, але е одна проблема, яка обходить кожного, – це факт невiдворотностi смертi. Адже помирають усi.

Тому менi, як фiлософу та як людинi, здаеться дивним, що стiльки людей зовсiм не занепокоенi питанням про самих себе i не звертаються за вiдповiддю до найвеличнiших джерел давньоi мудростi та найвидатнiших мислителiв сучасностi.

Ми знаемо, що все, що iснуе в свiтi, в тiй або iншiй мiрi, е живим. Ранiше ми всi речовини подiляли на органiчнi i неорганiчнi й навiть зараз продовжуемо розрiзняти органiчну i неорганiчну хiмiю. Ми говоримо, що собака, кiшка, людина – живi iстоти, а вiкно чи шматок дерева – нi. Але чому?

Результати сучасних дослiджень, зiбранi впродовж певного часу, показують нам, що всi речi та всi живi iстоти складаються з одних i тих самих елементiв: механiчних, термiчних, електричних, магнiтних i т. iн.

Дуже важко сказати, де життя е, а де його немае. Нам здаеться, що якщо кiшка муркотить, коли ii пестять, i нявчить, коли ii б’ють, то вона, звичайно, жива. Але так само, коли я стукаю по шматку дерева, вiн видае звук… І звук, що виникае вiд удару ось цього старовинного етруського персня по дереву, i е голосом дерева. А коли ми станемо гнути чи ламати дерево, воно трiщатиме, i цей трiск буде криком агонii вмираючоi iстоти. Тобто, iз фiлософськоi точки зору, ми не можемо вiдрiзняти, що е живим, а що нi.

Класична фiлософiя вчить нас не абсолютизувати. У цьому свiтi все вiдносно. Тут немае абсолютно великого чи абсолютно малого, чорного чи бiлого – не iснуе нiчого, що б мало абсолютнi характеристики, у проявленому свiтi всi явища е вiдносними. Я говорю зараз iз вами хвилин 15–20, вимовляю якiсь слова, через пiвгодини перестану це робити – у кожноi митi часу е свое просте, пряме призначення, яке не потрiбно плутати iз сутнiстю речей.

Будь-яка рiч сама по собi не е анi доброю, анi поганою. Вона набувае цих характеристик лише в залежностi вiд того, для чого ii використовують. Нiж у руках розбiйника, грабiжника стане знаряддям насилля, вбивства. І цей самий нiж у руках хiрурга буде нести добро, рятуватиме життя. Так що ж, нiж – це добре чи погано? Ось один iз прикладiв вiдносностi. А ця сцена, велика чи маленька? Якщо ми порiвняемо ii, наприклад, iз мурашкою, то вона буде величезною, а якщо з цiлим Мадридом – здаватиметься крихiтною. Сама вона не мае анi величини, анi вiку.

Якщо ми спробуемо пiдiйти до цих життевих питань з такоi позицii, то можливо, дiйдемо висновкiв, якi з науковоi чи iншоi точки зору не будуть досконалими, проте залишаться глибоко людяними i допоможуть нам у нашому життi. Перше питання, яке ми перед собою ставимо, – що таке життя? Адже тi характеристики, якi ми використовуемо для визначення живих iстот, слушнi саме стосовно живих iстот, але не охоплюють цiлком i повнiстю саме життя.

Платон розрiзняв прекрасне як таке i прекраснi речi. Уя – вiмо собi сад, а в ньому скульптуру та людину. Ми говоримо, що цей сад, ця скульптура, ця людина – прекраснi. Чому? Тому що вони мають стосунок до буття i сутi Прекрасного. Адже Прекрасне – це суть, буття, яке стоiть значно вище всiх проявiв i лише вiдображае себе в них. Саме так воно розкривае себе, хоча вловити його дуже складно: так пiсок сиплеться крiзь пальцi, i чим дужче ми стискаемо долоню, намагаючись втримати його, тим швидше вiн висипаеться.

Отже, ми можемо зробити висновок, що все, що нас оточуе, е живим.

Життя як таке, згiдно зi стародавнiми фiлософами, проявляе себе як дiяльнiсть, активнiсть; усе, що е активним, ми називаемо живим, а все те, що не проявляеться таким чином, мае якесь iнше життя, яке ми iнодi не здатнi зрозумiти.

Адже якщо iснуе Бог, якщо iснують боги, вони е, безмовно, живими. Але вони живi в iншому вимiрi, вiдмiнному вiд того, в якому iснуемо ми. Вони живуть на iншому рiвнi свiдомостi i в iншому вимiрi часу. Поняття часу також досить вiдносне. Для крихiтноi комахи кiлька годин iнодi складають все життя, а для зiрки термiн людського життя – лише мить. Отже, часовi вимiри виявляються дуже вiдносними. І за всiма цими вiдносностями нам потрiбно розрiзняти потаемний сенс життя.

Що ж таке життя? Для чого воно iснуе? Якi можливостi дае нам? Як проявляе себе? Вiдповiдi на цi питання можна знайти в рiзних вченнях.


* * *

Матерiалiстичнi теорii стверджують, що життя виникло випадково: внаслiдок зiткнення певних елементiв, що не були живими, з’явилась iскра життя, i ця iскра не гасне.

Із фiлософськоi точки зору очевидно, що ця теорiя не дуже грунтовна, адже що рухае цiею випадковiстю? Можна було б вiдповiсти: нiщо, тодi виходить, що iснуе дещо, яке нiчим не спрямоване до руху? Але це неможливо. Адже все, що рухаеться, мусить мати свiй двигун, мусить мати дещо, що дае поштовх до руху, навiть коли цей поштовх буде схожий на те, що у свiй час описував Аристотель. Вiн говорив про всезагальний двигун, який сам лишаеться нерухомим. Це наштовхуе на роздуми про те, що нашi уявлення про швидкiсть також вельми вiдноснi.

Релiгiйнi вчення доносять до нас уявлення про деяку космiчну iстоту, дуже часто персонiфiковану, яка вдихае життя у своi творiння. В такому випадку постае питання: хто ж тодi створив саму цю космiчну сутнiсть, цього Бога чи богiв – як би ми ii не звали, це не настiльки важливо.

Я згадую один приклад, який наводили моi старi вчителi. Думаю, що вiн допоможе нам. Уявiмо собi наш розум – наш конкретний розум, а не розум якогось бiльш вищого порядку – як ложку. Ми занурюемо ii у чашку i набираемо кiлька кубiчних сантиметрiв води. Якщо ми зануримо ii у Тихий океан, то зачерпнемо стiльки ж. Іншими словами, рiч не в тiм, звiдки одержувати вiдповiдi на своi питання, а в тiм, щоб збiльшувати свою «ложку» – розширювати поле своеi свiдомостi, щоб кожного разу «зачерпувати» все бiльше й бiльше – усе бiльше й бiльше розумiти. А це вже велика iндивiдуальна робота.

Фiлософiя «Нового Акрополя» пропонуе iдею особистого зростання i розвитку, оскiльки кожен iз нас мае свiй ритм, свою долю, свою творчу потенцiю. Але це не повинно ставати перепоною для того, щоб об’еднатися, щоб бути разом, спiлкуватися, вести наукову роботу, займатися лiтературною творчiстю або – як зараз – розмовляти один з одним, хай навiть це вiдбуваеться у формi лекцii. Насправдi, за всiм цим стоiть пошук i зустрiч кожного з нас iз самим собою, зi своiми проблемами.

Усерединi людини е все… Тiльки зустрiчi з собою i з потаемним голосом свого серця дадуть вам вiдповiдi на багато хвилюючих питань, бiльше того – вони додадуть вам внутрiшньоi впевненостi, якоi кожен так потребуе… Всi iншi звичнi тлумачення в тiй чи iншiй формi е частиною загальноприйнятих вiрувань, i, говорячи про це, я не маю на увазi лише релiгiйнi уявлення.

Матерiалiсти насмiхаються над вiрою в iснування духiв природи, янголiв, богiв. Аргументи нехитромудрi: iх нiхто нiколи не бачив. Фiлософська вiдповiдь на це дуже проста: а хто-небудь бачив атом? Хто-небудь вимiряв вiдстань вiд Землi до Мiсяця? А ви особисто коли-небудь були в Японii? Тодi цiлком можна поставити пiд сумнiв й iснування атомiв, i вiдстань вiд Землi до Мiсяця, й реальнiсть Японii.

Взагалi-то нi в кого з нас, за деякими винятками, немае в цьому особистого i безпосереднього досвiду. Просто ми вiримо в це – як вiримо, наприклад, в iснування Троi. Але тодi не так вже й складно прийняти як робочу гiпотезу iснування якихось розумних сутностей, нехай хоч i невидимих, котрi якимось чином скеровують життя, хоча ми iх не бачимо.

Так само не бачила людина епохи Каролiнгiв анi бактерiй, анi будь-яких iнших мiкробiв. Але епiдемiя чуми вирувала в той час всiею Європою. Цi епiдемii безумовно були, хоча винуватцiв iх нiхто не бачив. Отже, цiлком ймовiрно, що е якiсь iстоти, що спонукають чи спрямовують силу життя. Ми не можемо бачити iх, а лише сприймаемо за наслiдками iхньоi дiяльностi, але i про все iнше ми теж робимо висновок за наслiдками. Якщо я зараз вiдпущу мiкрофон, вiн упаде. Чи побачимо ми при цьому закон гравiтацii? Нi, ми побачимо мiкрофон, що впав, i не бiльше того. Маса Землi, що набагато бiльша за масу мiкрофона, примусить його впасти, i ми зможемо спостерiгати наслiдок дii одного iз законiв природи – але не сам закон.

Тi сторони життя, якi ми бачимо, насправдi е ii зовнiшнiми проявами. Продовжимо цю нитку роздумiв: хто може переконати нас у тому, що ми не iснували ранiше, до того, як з’явитися тут, на цьому планi буття? І що ми не продовжимо iснувати, коли нас тут вже не буде? З точки зору логiки, з точки зору фiлософii, ми жодним чином не можемо нехтувати можливiстю iснування безперервного життя, потоку, який постiйно проявляеться в якiйсь формi й на якомусь планi, помiтному чи не помiтному для нас.

Хтось може подумати, що мова йде про певний обмежений термiн, який складае багато тисяч рокiв. Можливо, але для нас i це – вiчнiсть. Так, стародавнi схiднi книги розповiдають про великi цикли часу – Манвантари i Пралайi. Для нас кожен iз них е вiчнiстю, хоч i нараховуе визначену, приблизну чи, можливо, реальну кiлькiсть рокiв.

Прадавнi вважали, що все проявлене iснуе завдяки великому макробiосу, величезнiй живiй iстотi. Індуси називають ii Брахманом i уявляють, що вiн то засинае, то прокидаеться, то знову засинае… Подiбна легенда е i на Заходi – це легенда про короля свiту, який спить, але прокидаеться, коли приходить час. Вiдповiдно до цих давнiх учень, iснуе дещо безперервне, яке ми сприймаемо як переривчасте, оскiльки зосереджуемо свою увагу то на однiй його частинi, то на iншiй.

Тому стародавнi фiлософи вважали, що Всесвiт не е породженням випадковостi, вiн подiбний до величезноi живоi iс тоти. Платонiки i неоплатонiки також говорять нам про iстоту, частиною якоi е видимий Всесвiт, який мае – якщо порiвнювати з нашим тiлом – своi «органи», «тканини» i «клiтини». За його образом i подобою у Всесвiтi галактики, сонця, планети суть не що iнше, як життевi частини цiеi великоi iстоти, яка, подiбно до людини, також десь почала свiй шлях, теж розвиваеться i теж кудись прямуе.

Якщо ми звiльнимось вiд особистих забобонiв, то побачимо, що всi речi рухаються. Я бував у пустелях Єгипту та iнших мiсцях, де через багато тисячолiть збереглися дивовижнi величнi споруди. Є серед них храм, про який я хочу згадати. Коли наближаешся до нього, здалеку здаеться, що вiн все ще живе, що ось-ось iз нього вийдуть жерцi, щоб привiтати нас, ось-ось заколишуться вiяла Амона… Та тiльки пiдходиш ближче, стае видно, що все тут занесено пiском, що колони не падають тiльки тому, що пiдпирають одна одну. Цей стародавнiй храм живий, вiн народився, коли було обтесане його камiння, зведенi його колони i вирiзьбленi його статуi. Цей храм у Карнацi – можливо, найвеличнiший храм у свiтi. Вiн був задуманий не випадково, на те була iсторична необхiднiсть – теологiчна, полiтична, соцiальна, сьогоднi можна розумiти це як завгодно. Його будiвництво було доручено обдарованим майстрам, вони знайшли для його стiн найкраще камiння. Храм мав показувати безмежнiсть, що вiддзеркалюе небеснi межi. Вiн став мостом мiж небом i землею, встановивши зв’язок мiж зiрками i земними символами. Для того, щоб побудувати його, потрiбно було провести серйознi астрономiчнi та астрологiчнi дослiдження.

До цього величного храму додавались все новi й новi деталi та елементи – аж до епохи Рамессидiв i Пiзнього часу. Вiн служив упродовж вiкiв, але поволi з’являлися ознаки старiння; в якусь мить вiн був залишений, i руйнування його продовжувалось.

Всесвiт колись почався, в якiй би формi ми це собi не уявляли – чи то наслiдуючи теорiю Великого вибуху, чи давнi релiгiйнi бачення, якi стверджують, що вiн виник вiд лику Брахми, чи був створений якимось певним богом. Всесвiт колись почався. Всесвiт не стоiть на мiсцi.

Прадавнi вважали – i ми, фiлософи, можемо лише пiдтвердити це своiми особистими роздумами, – що те, що iндуси називали Садхана, сенс життя, iснуе, бо присутнiй в усiх живих iстотах.

Я завжди прошу моiх учнiв спостерiгати за вогнем i водою. Якщо ми починаемо лити воду зверху на яке-небудь мiсце, вона буде падати, рухатися, перемiшуватись. Вода мае мудрiсть, вона шукае дещо, вона прямуе до своеi мети й рухаеться, рухаеться без упину. Коли вона не може знайти прямого шляху, вона звертае; так рiчка звиваеться, огинае камiння i гори, рухаючись невпинно, доки не досягне моря. Що вiдбуваеться потiм? Тепло випаровуе воду i перетворюе ii на хмари; хмари цi пливуть у повiтрi, поки у визначену мить не проливаються дощем. І ось це знову вода, i, падаючи на землю, вона знову шукае шлях до моря.

Якщо вода володiе цiею мудрiстю, цiею наснагою жити, шукати, стикатися з перешкодами, пiднiматися вгору, знову повертатися за новим досвiдом i знову досягати вищоi точки цього циклу, чому ж ми не можемо жити у вiдповiдностi з цим законом? Якщо навiть наше тiло складаеться бiльшою мiрою з води, чому б йому не прагнути до тiеi ж мети, чому наша душа не могла б рухатися, як про те говорить Плотин, до Свiтовоi Душi, до iншого плану iснування, до iншоi вiбрацii, де iй значно легше i спокiйнiше, нiж тут?

Хiба не схожий рух води на втiлення i перевтiлення, на народження i смерть? Коли ми народжуемося, нашi душi нiби конденсуються в краплини води. Кожен з нас – одна крапля, i цi люди-краплi з’еднуються, рухаються разом шляхом, утворюючи суспiльство, а в ньому групи, доки не «впадають у море», наче розчинившись у ньому. І, можливо, iснуе якась космiчна сила, яка знову пiднiмае нас, знову перетворюе на тих невидимих «духiв», якi у свiй час знову спускаються на землю.

Те, що я розповiдаю, лише якась логiчна вiрогiднiсть, хоча в давнину це вважалось незаперечною iстиною. Одна стара гiпотеза стверджуе, що все це не тiльки правдиво, але й логiчно, оскiльки, якби це було не так, життя було б надто жорстоке. Ми опинилися б серед справжнього божевiлля. Уявiть собi: ми виходимо на сцену цього свiту – в Іспанii, Танзанii чи будь-якому iншому мiсцi, де народжуемось; нам кажуть: «Це твоя мама, твiй тато, дядько, бабуся»; ми йдемо до школи, вчимося, живемо, любимо, ненавидимо, вирiшуемо проблеми; i ось, коли ми вже достатньо вивчили життя, ця ж рука, що привела нас, виводить звiдси. Ми вже одержали значний досвiд, дiйсно навчились жити – i тут нас виводять зi сцени.

Якби все це не мало сенсу, не мало продовження – цей свiт був би воiстину божевiльним.

Спостерiгаймо за рослиною, найзвичайнiшою, з тих, що в нас вдома, i ми побачимо, як розумно вона була задумана. Зараз багато говорять про сонячнi батареi, що вловлюють променi сонця, але подiбнi «батареi» iснували ще до карбону (Кам’яновугiльного перiоду). Це листя рослин. Листя рослин використовуе сонячнi променi для фотосинтезу; бiльше того, через систему капiлярiв, що вiдкрита фiзиками декiлька столiть тому, iхнi життевi соки пiднiмаються вiд коренiв до листя, оновлюються i спускаються назад до корiння. Як усе це надзвичайно чудово задумано! А тепер вiзьмемо тварину, наприклад, леопарда чи тигра. Для чого тигру смуги? Для чого у бразильського леопарда плями?

Тигр смугастий, оскiльки вiн мешкае в заростях бамбуку, й смуги створюють йому такий камуфляж, що його практично не видно. Бразильський леопард плямистий, тому що живе у сельвi, де багато квiтiв i листя рiзного кольору, темного i яскравого, i плями на шкурi тварини, змiшуючись iз квiтами i листям, роблять ii непомiтною.

Усе це говорить про те, що iснують iнакшi нiж наш види розуму, сутностi, якi задумували, створювали i створюють до цього часу архетипи, принципи, керуючи рослинами i тваринами. Але що ми можемо сказати, наприклад, про мiнерали? Ви бачили скелю, камiння, кристали? Ви бачили, якi довершенi форми вони мають, iнодi навiть бiльш довершенi, нiж Велика Пiрамiда? І як природа могла iз однiеi й тiеi ж речовини, вуглецю, створити непрозорий графiт i прозорий дiамант? Це показуе, що в природi iснуе единий розум (logos), що керуе всiм, що все iснуюче задумане досконало.

Але невже Те чи Той, хто придумав для амеб дивовижну здатнiсть пересуватися за допомогою тимчасових виростiв, хто винайшов для пташок порожнистi кiстки, що роблять iх легкими i дають змогу лiтати, хто створив ескiз риб’ячоi луски, завдяки якiй риби можуть легко рухатися у водi, хто дав iм плавальний мiхур, щоб занурюватись i спливати не гiрше сучасних субмарин, – невже Той, хто задумав все це, обмежився лише задумом нашоi фiзичноi будови i не задумав разом iз тим будову психологiчну, ментальну i, кiнець-кiнцем, власне наше призначення?

Хiба ж можна думати, що цей космiчний розум потурбувався про рослини, тварин i мiнерали, та не подумав про людину – адже ми також живi iстоти? Життя iснуе, його задумав Хтось, Щось, i воно задумане прекрасно. Чому? Для чого трудився в такiй мiрi i з такою iнтенсивнiстю розум, створюючи цю довершену гармонiю? Адже все це для чогось потрiбне. Нiхто не зводить мiст, якщо ним нiхто не ходитиме. Нiхто не будуе човен, в якому нiхто не плаватиме. Нiхто не робить стiлець, якщо на ньому нiхто не буде сидiти. Очевидно, що наш органiчний склад i органiчний склад природи створенi для чогось, створенi, щоб прислужитися чомусь, що повинне жити значно довше за матерiальний носiй, бiльше, нiж просто мета сама по собi, чомусь, що може принести користь. І це «щось», якому вони служать, цього «хтось», який буде користуватися всiма цими чудовими формами, ми, фiлософи, називаемо душею, духом, що пронизуе все.

Очевидно, що нам, ув’язненим у свою в’язницю з плотi i зануреним в економiчнi, сiмейнi, побутовi проблеми, iнодi бувае дуже важко замислитись над цими питаннями. Я згадую фрагмент книги Овiдiя Назона «Мистецтво кохання». Коли я вперше прочитав ii, вона справила на мене дуже глибоке враження. Овiдiй, як ви знаете, був одним iз видатних поетiв епохи iмператора Августа, та, окрiм того, говорять, що вiн був трiшки – як сказали б в Іспанii – гульвiса. Вiн любив ночами гуляти з жiнками, пив вино, лягав спати дуже пiзно (або, краще сказати, рано, оскiльки сонце вже вставало)… Та, незважаючи на це, вiн був Овiдiем. У своiй книзi вiн, серед iншого, розповiдае про те, що сталося з однiею з його коханих, справжнього iменi якоi вiн не називае. У тi далекi часи вважалось безчестям називати iм’я дами, i замiсть iстинного вигадували iнше (дуже гарний звичай, чи не так?). Вiн називае ii Кориною.

Овiдiй розповiдае, що одного разу вiн зайшов у палац Корини, дами з вищого римського свiту. В цьому палацi було багато дорогих i цiнних речей, i в тому числi привезений з Індii папуга, який вмiв говорити. Вiн повторював усе, що промовляла господиня, ставив питання, розмовляв, взагалi, складав iй прекрасне товариство. І ось Овiдiй входить i бачить ридаючу Корину, на руках у якоi лежить папуга, судячи з усього, мертвий. Овiдiй питае: «Корино, чому ти плачеш?» Вона вiдповiдае: «Пам’ятаеш, як цей папуга розмовляв iз нами, повторював нашi слова кохання, нашi пiснi? Це був справжнiй скарб, зелений як смарагд. А зараз це всього-на-всього пучок пiр’я. Де ж мiй папуга? Що дiеться? Чому цьому приходить кiнець?»

Овiдiй, бажаючи втiшити Корину, посвячуе ii у те, чого вона не знае: «Ти повинна знати, Корино, що е небо, де перебувають люди, але також е небо i для тварин; на цьому небi е куточок, де перебувають вищi тварини, в тому числi i тi, що вмiли розмовляти з людиною i повторювати ii слова. Вони втiшають усiх iнших тварин, що перебувають на небi, вiдтворюючи голоси iхнiх улюблених хазяiв i нагадуючи таким чином про них. А пiзнiше всi знову повертаються на землю, щоб стати супутниками людей».

Але Корина невтiшна: «Нi, не говори менi про це! Адже тепер це всього-на-всього пучок зеленого пiр’я, це бiльше не мiй папуга, вiн уже не живе!» І в цю мить папуга в останньому передсмертному зусиллi пiдiймае свою голiвку, дивиться на неi i вимовляе: «Корино, Корино, смертi не iснуе».

Як прекрасно зустрiчати цi давнi приклади! Як прекрасно думати, що iнодi тварини, квiти, дерева вмирають у мирi та спокоi, адже знають щось таке, що ми, люди, втратили у своему надто вже iнтелектуальному життi. Ми втратили усвiдомлення особистоi вiчностi, ми втратили усвiдомлення свого внутрiшнього життя, ми втратили усвiдомлення своеi безсмертноi душi.

Нам потрiбно знову повернути це усвiдомлення, адже насправдi в глибинi душi, незважаючи на весь наш технiчний прогрес, ми iнодi сумуемо. Незважаючи на те, що ми живемо в мегаполiсах, завжди знаходимося серед людей, маемо змогу спiлкуватися i читати газети, дивитися телевiзор i слухати радiо, iнодi ми почуваемо себе самотнiми, страшенно самотнiми. Інодi нам так хочеться, щоб хтось, як той папуга, сказав нам, що смертi не iснуе, що це життя мае сенс, мае мету. І очевидно, що мае!

Коли ви бачите стрiлу, що летить, ви не замислюетесь над тим, що вона випущена з луку i летить у цiль. Те життя, яке ми бачимо, – це стрiла, яка летить у повiтрi, i стрiла ця пущена божественним лучником. Колись нас вiдправили через простiр i час, i ми повиннi досягти мети, повиннi кудись прийти.

Усе наше життя мае сенс. Мають сенс нашi радощi, тому що вони змiцнюють дух, допомагаючи жити. Мають сенс i нашi сум i сльози, адже вони допомагають нам здобути досвiд, стати трiшки мудрiшими, а iнодi й трiшечки кращими.

Тi, хто роздiляв iз кимось радiсть, знають, що це добре, оскiльки допомагае пiдноситись i надихати; тi, хто роздiляв iз кимось сльози, знають, що це добре, оскiльки це породжуе спорiдненiсть душ. Адже в життi i в природi немае нiчого поганого, все е добрим у глибинi потаемного сенсу.



Лекцiя, прочитана в Мадридi у жовтнi 1987 р.




Демiфологiзацiя святих i героiв та ii наслiдки


Прадавнi греки, створюючи мiфи i складаючи великi епоси, не намагалися нiкого обманювати. Узявши за основу який-небудь iсторичний сюжет або спираючись на елементи навколишньоi дiйсностi, вони створювали психологiчне середовище, що сприяло розвитку внутрiшньоi сутностi людини. Розглянемо найвiдомiший iз грецьких мiфiв – «Мiф про печеру» iз сьомоi книги «Держави» Платона.

Мiф оповiдае про те, що в давнi часи iснувала печера, в якiй обличчям до стiни сидiли закутi в ланцюги люди. Як у театрi або кiнозалi, вони бачили лише стiну, на якiй миготiли тiнi людей, тварин, предметiв, що рухалися перед джерелом свiтла. Люди, що сидять у печерi, нiколи не бачили нiчого, крiм тiней, спроектованих на стiну, й вважали цi тiнi реальнiстю. Їм здавалося, що звуки, якi виникають усерединi печери, йдуть вiд людей, тварин i всього, що рухаеться на екранi. Усi в’язнi були переконанi в реальностi того, що вони спостерiгають. Вони вважали, що бачать реальних людей, реальних тварин, реальнi предмети, й гадали, що нiчого iншого не iснуе.

За Платоном, якщо один iз в’язнiв звiльняеться вiд своiх пут, вiн мае змогу переконатися в тому, що все те, що бачать i чують люди, якi сидять у печерi, е лише вiдгуком та тiнню реальних об’ектiв, що рухаються у променях свiтла. Платон каже, що звiльнена людина може залишити печеру й вийти назовнi. Потроху звикаючи до свiтла, вона зможе побачити дерева, мерехтiння зiрок, сонце й увесь свiт, залитий сонячним свiтлом. Вона зможе почути спiв птахiв, ходити по травi й пити джерельну воду. І тодi вона захоче повернутися в печеру й розповiсти iншим про те, яка справжня реальнiсть, розповiсти, що все, що вони дослiджували й спостерiгали, – нереальне, що iстина вища вiд цього, що вона набагато бiльша й прекраснiша. Почувши це, в’язнi запитують один в одного, чи бачив ще хтось те, про що говорить ця людина. Але нiхто не може пiдтвердити сказане. Тодi, об’еднавшись у своему невiданнi, вони з криками проганяють того, хто споглядав iстину.

Платон говорить, що мiфи допомагають виховувати й спрямовувати людей, роблячи основнi поняття про iстину колективним здобутком, щоб згодом кожен мiг осягти ii iндивiдуально. Інакше кажучи, грецькi мiфи – мiф про Ерота й Психею, мiф про аргонавтiв i золоте руно – не можна розумiти буквально: вони символiчнi й перейнятi моральнiстю.

Наприклад, познайомившись iз мiфом про Одiссея, який пiсля падiння Троi прагне повернутися в рiдну Ітаку, не варто думати, що Гомер просто ставив собi за мету змалювати барвисту подорож до невiдомих краiн. Насправдi, рiзнi випробування, через якi проходить Одiссей, i спокуси на його шляху – це емблеми, зовнiшнi символи того, що ми несемо всерединi.

В якомусь сенсi, кожен iз нас – Одiссей. Пiд час своеi подорожi вiн потрапив на острiв чарiвницi Кiрки. Одiссей збирався пробути там лише один день, щоб поповнити запаси й дати перепочинок своiм людям, але красуня, здатна зачарувати душу, зробила так, що час, проведений з нею, видався йому одним днем. Одного разу Одiссей, побачивши стадо свиней, запитав у неi: «Звiдки тут цi свинi?». Вiдганяючи, вiн ударив одну з них ногою, iншу смикнув за вухо i раптом почув: «Не бий мене, Одiссею».

Так Одiссей довiдався, що Кiрка своiми заклинаннями перетворила його друзiв на свиней i що вiн сам також зачарований. І в ньому знову пробуджуеться споконвiчний заклик Ітаки – батькiвщини i порту, куди вiн тримав шлях, Ітаки, де на нього чекае Пенелопа, що постiйно тче i розпускае полотно, вдень тче, а вночi розпускае, – символ терпiння й ритму часу.

Одiссей – хто вiн? Вигадка, наiвна неправда? Образ, створений грецькими письменниками? Нi. Одiссей – це ми самi. Хiба не наказав вiн прив’язати себе до щогли, щоб здолати голоси сирен, коли пропливав бiля iхнього берега? Хiба сирени, знаючи, що iм не вдасться затягти його простими обiцянками, не iмiтували голосу його дружини й сина, кличучи його на пустельний острiв? Хiба Одiссей, якби не був прив’язаний, не стрибнув би в море й не загинув? Хiба не наказав вiн своiм людям залiпити вуха воском, щоб вони не чули голосiв сирен? Хiба ми не подiбнi до Одiссея, хiба в життi нас часто не зачаровують рiзноманiтнi сирени – чи то дещо матерiальне, чи то грошi, чи то нашi почуття? Хiба не бувае так, що нашi слабкостi опановують нами, й ми викидаемося на пустельний острiв? І хiба ми не можемо врятуватися, лише прив’язавши себе до великоi щогли нашого човна, що непохитно пливе до тiеi Ітаки, про яку мрiемо?

Очевидно, мiфи мають трансцендентне значення, в них закладений глибокий змiст, i вони несуть у собi гуманнiсть. Заглибившись в iсторiю, ми зустрiчаемося з шумерським мiфом про Гiльгамеша й Енкiду. Головний герой мiфу – Гiльгамеш, правитель мiста Ура. Вiн повинен пройти через низку випробувань i битв, зустрiтися зi смертю, а потiм спуститися в глибини океану за священною рослиною безсмертя, яка росте там iз допотопних часiв. Гiльгамеша супроводжуе Енкiду, його друг i супутник. У сновидiннях Гiльгамеша Енкiду з’являеться в образi сокири з двома лезами, що е символiчним атрибутом шукача. Сцени з цього стародавнього мiфу зображенi на печатках i табличках, що зберiгаються в Британському музеi й Луврi (i я iх бачив на власнi очi).

Цей мiф – не вигадка, не казка, у ньому е езотеричний змiст; крiм того, вiн надихае й говорить про людянiсть, гуманнiсть.

На основi мiфу про Гiльгамеша пiзнiше виник мiф про Геракла i його знаменитi дванадцять подвигiв. Хiба цi дванадцять подвигiв – вигадка? Нi, звичайно. Геракл символiзуе Сонце, i дванадцять подвигiв – це дванадцять знакiв Зодiаку, якi Сонце проходить упродовж року. Це знаки, що змiнюються як упродовж доби, так i впродовж великих циклiв. Дванадцять подвигiв – це дванадцять знакiв Зодiаку, дванадцять зодiакальних домiв, якi Сонце проходить у своiй вiчнiй боротьбi, аби бути спроможним подарувати свiтло всьому живому, Всесвiту. Мова йде про астрономiчний мiф. Геракл, одягнений у шкiру поваленого ним немейського лева, символiзуе Сонце, що перемогло тваринну сутнiсть. А величезна палиця Геракла, зроблена з магiчного дерева, символiзуе силу, е емблемою енергii й майбутнiх звершень Геракла.

В iндiйськiй традицii знаходимо iншi мiфи. Наприклад, мiф про Картикею й Ганешу, синiв Шиви, iндуiстського божества, що входить до трiади богiв: Брахма, Вiшну й Шива. Вiн був одружений на богинi Парватi, яка пiсля вiдходу Шиви в Гiмалаi страждала вiд самотностi й запитувала богiв, чому ii чоловiк не поруч iз нею, чому вона така самотня. Одного разу вона вирушила до Гiмалаiв, знайшла Шиву й сказала йому: «Мiй Пане, я самотня, ти не буваеш зi мною нi вдень, нi вночi. Я така самотня, наче тебе взагалi не iснуе». Шива вирiшив придiлити iй час. Пiд час прогулянки вiн розмовляв з нею, як iз дочкою, як з ученицею, пояснюючи, що спосiб ii життя йому не пiдходить, що вiн занурений у стан трансцендентного споглядання, що вiн цiлком вiдданий i дiе на вищому, духовному планi, й тому вони не можуть жити разом. Вони йшли повiльно, як рухаються слони, й Парватi завагiтнiла iстотою, що стала згодом Ганешею, богом мудростi.

Мiф розповiдае i про народження Картикеi. Шива з Третього Ока, Ока Дагма, що знаходиться в нього на чолi, випускае промiнь у глиб блакитного озера, й звiдти раптово з’являеться безлiч дiтей. Парватi, визнавши в них дiтей Шиви, з любов’ю обiймае iх так мiцно, що вони зливаються в одну багаторуку iстоту, яка мае величезну силу. Так з’явився Картикея, бог вiйни, породжений поеднанням уваги й основи iснування свiту.

Звичайно, усе це мiфи, але мiф – це не небилиця, не проста вигадка, а символiчна структура. Ми всi добре знаемо, що в Євангелiях Ісус говорить притчами, й вони допомагають зрозумiти деякi речi краще, нiж тисячi слiв.

Ми не можемо звiльнитися вiд влади iсторичних обставин, вiд часу, в якому живемо, за допомогою самих тiльки роздумiв. Насамперед, нам необхiдно жити, глибоко проживаючи те, з чим стикаемося, треба по-справжньому прожити дане нам життя, яке саме е великим символом. Дерева, iхнi стовбури, земля, небеснi свiтила – усе це символи прихованого. Гiлки дерева, що пiднiмаються вгору, – це символ волi дерева стати вертикальним. Усi ми символiзуемо щось, що перевищуе нас самих. Ми – символи, ми – знамення того, що приховане всерединi. Інодi символи чи притчi можуть навчити нас бiльше, нiж iнтелектуальнi вчення. Згадайте притчу про мертвого собаку. Його тiло вже почало розкладатися, й люди, що проходили повз нього, говорили: «Дивiться, яке огидне видовище. Цей пес iз тiлом, що розкладаеться, огидно виглядае та жахливо тхне, немае нiчого гiршого». А старий Учитель, що проходив бiля нього, сказав: «Зуби в нього бiлi, як перли». Цей Учитель однiею притчею, одним символiчним висловленням – «зуби в собаки бiлi, як перли» – дав своiм учням урок, що пережив багато столiть, урок, що може допомогти бiльше, нiж сотнi списаних сторiнок.

Таке ставлення до символiв характерне для стародавнього свiту в цiлому. Воно зустрiчаеться i в Америцi, наприклад, у Мексицi, у мiфi про Кетцалькоатля – пернатого змiя, а також у перуанських мiфах про тюленiв, що пере носять душi людей з узбережжя на священнi острови.

Усi цi мiфи – не вигадка; вони носii, посудини, форми, за допомогою яких виражаються внутрiшнi дii, дii метаiсторичнi, якi дозволяють налагодити зв’язок iз Природою. Той, хто зумiв прожити мiф, хто здiйснював дивовижнi подвиги, – герой, святий, надлюдина.

Згадаемо знамениту битву в ущелинi Фермопiли – реальну iсторичну подiю. Ми знаемо, що така битва була, але що вплинуло на ii результат? І навiть не на сам результат, тому що вiдомо, що Леонiд ii програв, i перси все-таки ввiйшли в Грецiю. Так що ж важливе в цiй битвi при Фермопiлах? Важливим е мiф, героiзм царя, який, захищаючи закон, прийняв смерть разом зi своiми воiнами (а iх було всього триста), важлива любов царя Леонiда до своiх людей i iхня довiра до нього; важливе почуття вiдданостi й вiрностi своему обов‘язку. Опiвднi, коли настав час обiдати, воiни запитали Леонiда:

– Пане, чи варто добре поiсти перед битвою?

– Поiжте небагато, – вiдповiв вiн, – тому що цiеi ночi ми будемо бенкетувати з Плутоном, богом померлих.

– Сьогоднi вночi? А ти будеш на цьому бенкетi?

– Я буду з вами.

– Виходить, цiеi ночi ми повечеряемо разом iз Плутоном i нашим царем.

Цi люди не боялися смертi, вони пiшли на бiй, виступили проти величезноi армii, натхненнi мiфом. Не знаю, чи чекав Плутон iхньоi появи, чи змогли вони повечеряти разом iз ним… Але хiба ми трохи не заздримо цим воiнам, якi, маючи всього триста душ, боролися проти мiльйонноi армii? Хiба ми не в змозi вiдчути моральну силу тих, хто зумiв померти, захищаючи свою батькiвщину i своi закони?

Настали часи демiфологiзацii, часи карликократii, панування дрiб’язкового. Сьогоднi кожен заявляе про своi права, але не говорить про обов‘язок; кожен, через власний егоiзм, прагне порятувати самого себе й те, до чого вiн прив’язаний. Ми втратили здатнiсть захоплюватись почуттями спартанськоi матерi, що порадила синовi, який сказав, що в нього короткий меч, подовжити його, зробивши крок назустрiч супротивнику. Інший мiф розповiдае про матiр, сини якоi захищали Рим. Вона чекала закiнчення битви на околицi мiста. «Якi звiстки?» – запитала вона посланця. Почувши, що всi ii сини загинули, вона сказала, що запитуе про долю батькiвщини. Коли з’ясувалося, що вони перемогли, вона сказала: «Тодi звiстку про смерть своiх синiв я приймаю з миром».

Це класичний приклад, i вiн настiльки живий i образний, що дiе на нас як цiлющий бальзам. А що ж вiдбуваеться внаслiдок демiфологiзацii? Що одержуемо, препаруючи скальпелем душу речей, якщо душу не можна виявити таким чином? Що отримуемо, намагаючись зважити те, що не мае ваги? Що отримуемо, пояснюючи дитинi, що ii батьки не люблять один одного й просто приваблювали один одного фiзично, що вона народилася через необачнiсть? Що ми отримаемо, якщо, крiм поетичного i пiднесеного, розповiдаемо дитинi щось таке, про що вона й так довiдаеться, коли стане дорослою?

Наш свiт, в якому секс замiнюе любов, а комерцiйнi iнтереси – дружбу, де марнослiв’я видаеться за глибокi iстини, а нерiшучiсть пiдмiнюе вiру, – наш свiт як нiколи ранiше мае потребу у вiдродженнi мiфiв i героiв давнини. Як важливо для нас знати, що iснувала Жанна д’Арк! Як зцiлюе нашi душi знання того, що колись жила Тереза Авiльська! Як важливо знати про подвиги, здiйсненi заради людства! З iншого боку, що дае нам знання того, чи хворiв Хосе де Сан-Мартiн[1 - Хосе де Сан-Мартiн – аргентинський генерал (1778–1850), один iз найвизначнiших героiв аргентинськоi революцii, вважаеться попередником основних принципiв, на яких заснована конституцiя.] на сифiлiс, i чи були мрii Болiвара про об’еднання Америки пов’язанi з тим, що вiн пиячив? Що це за дослiдження? Що це за течii, що замiряються на наше почуття патрiотизму, на нашу вiру в Бога, на нашу вiру в самих себе? Що це за вихори, що звуться iсторичними, що вiдокремлюють людей одне вiд одного? Що це таке, що роздiляе батька й сина, що веде до розпаду держав i руйнуе вiвтарi?

Ми повиннi постаратися побачити мiць i реальнiсть мiфiв, що мають величезну телуричну силу. Ми повиннi усвiдомити, наскiльки важливо вiрити у святiсть i силу великих людей.

Іспанiю, яку я добре знаю, найбiльше надихав образ Сантьяго i заклик: «Сантьяго й Іспанiя!» Багато подiй в iсторii вiдносяться до тiеi ж реальностi, що й мiфи. Немае абсолютноi впевненостi в тому, що iснував Сантьяго Матаморос (Святий Якiв Мавроборець), немае впевненостi в тому, що постать у бiлому проносилася бойовищем, немае впевненостi i в тому, що Якiв Старший (один iз дванадцяти апостолiв), вже iз зiтнутою головою, доплив до берегiв Галiсii у човнi, що не мав анi керма, анi вiтрила. Нам це невiдомо, але ми добре знаемо, що завдяки цим постатям вирiс гордий народ, що дав великих письменникiв, народ, що володiе силою й почуттям гiдностi.

Асорiн – великий i незабутнiй Асорiн – говорив, що завжди шукав тiнь Дон Кiхота на рiвнинах Кастилii. Що означае для нас Дон Кiхот? Багатьом допомiг цей персонаж, вигаданий Сервантесом. Багато хто з нас став кращим завдяки Дон Кiхотовi, хоча фiзично його нiколи не iснувало. Завдяки йому ми навчилися мрiяти. Пам’ятаете, як вiн боровся з вiтряками? Яка гарна iсторiя! Коли Дон Кiхот пiдняв свого списа, сказавши, що на обрii велетень Ф’ерабрас, Санчо заперечив: «Сеньйоре, але ж це звичайний вiтряк!» Дон Кiхот пришпорив коня, встромив списа у крило вiтряка й вiдразу опинився на землi. Наблизившись, Санчо запитав: «Сеньйоре, чи не говорив я, що це лише вiтряки?» Подивившись на нього, Дон Кiхот стомлено вiдповiв: «Ох, Санчо, Санчо, видно, що ти не посвячений у таiнства лицарства i не знаеш, що iснують велетнi, якi, коли на них нападаеш, перетворюються на вiтряки».

І це правда! Це велика iстина! Хiба не iснуе велетнiв, якi, коли ми на них нападаемо, перетворюються на вiтряки? Насправдi, несуттево, чи iснував Дон Кiхот. І зрештою, що означае iснувати, що означае жити? Випити трохи вина, з’iсти шматок м’яса, лягти спати, закутавшись, один чи роздiливши ложе – хiба це означае жити? Жити означае набагато бiльше; це набагато глибше, це виходить за межi повсякденного. Життя подiбне до вiтру, що наповнюе вiтрила човна, допомагаючи нам рухатися вперед. І хоча нiколи не iснувало анi Санчо, анi Росинанта, анi велетня Ф’ерабраса, ця iсторiя-притча нам допомагае, тому що в кожному з нас живе герой, у кожному живе мандрiвний лицар, що прагне рухатися вперед i мрiе про бiй з велетнями. З iншого боку, в кожному з нас е i присадкуватий товстун, який говорить: «Нi, спершу пiдживимося сиром з Ламанчi, а потiм можна i в бiй». У кожному з нас е i той, й iнший.

Треба зупинити демiфологiзацiю. Нам потрiбнi новi мiфи. Друзi, нам потрiбно вiдтворити культуру, що вiдкрие нам красу, яка дасть нам можливiсть жити по-справжньому – так, як нам би хотiлося. Нам потрiбний свiт бiльш усвiдомлений, багатший образами. Подивiться на нашi будинки, хоча б на тi, що розташованi в цьому районi, – красивi й добротнi. На нових будинках уже немае балконiв, прикрашених рiзьбленням. Сьогоднi все робиться заради комфорту. Коли ми хочемо винайняти квартиру, то вже не запитуемо, чи е бiблiотека або зала для малювання; нас цiкавить метраж кухнi чи ванноi кiмнати, тому що наша цивiлiзацiя – цивiлiзацiя ванних кiмнат. Нас турбуе, чи добре працюе холодильник, тому що ми створили цивiлiзацiю, де найважливiше – зберегти трохи холодноi закуски.

Наших прадiдiв i прабабусь бiльше турбувало iнше: чи достатньо освiтлена зала, щоб писати картини, та чи е в будинку мiсце, де можна почитати книгу. Внаслiдок демi-фологiзацii ми нiчого не цiнуемо, нiщо не е для нас справжньою цiннiстю. Прапори перестали бути прапорами, вони перетворилися для нас на оздоблену тканину. Ми профанiзували наших героiв i нашi символи. Ми аналiзуемо життя i настанови Ісуса, намагаючись з’ясувати, чи не виникли вони через те, що вiн був закоханий у Марiю Магдалину, чи, можливо, в Іуду. При такому пiдходi, що не щадить нiчого святого, ми залишаемося без дому, без родини, без батькiвщини, без Бога, без Христа, без фiлософii.

Одна з проблем сучасностi – самотнiсть. Ми самотнi i, немов загублений серед моря човен, з кожним днем усе бiльше ламаемося, пiдточуемося зсередини й ззовнi, тому що ми втратили символи, втратили здатнiсть йти слiдом за великими, слiдом за святими. Якби не залишилося жодноi великоi людини, жодного святого, то ми повиннi були б iх придумати тут i зараз, щоб розповiдати про них нашим учням, нашим дiтям, новим поколiнням, щоб вони могли йти дорогою життя з пiднесеною головою. Нехай сьогоднi немае Фермопiл, ми повиннi iх вигадати й вiдтворити в нашiй поезii, у нашiй лiтературi. Нехай кожен знае, що це не просто скелi. Нехай кожен знае, де велике, а де мале, де глибоке, а де поверхове. Нехай кожен знае, що е духовнi й моральнi цiнностi, якi важать набагато бiльше вiд того, що вимiряеться кiлькiсно. Хоча сьогоднi немае анi королiв, анi святих, ми мусимо iх вигадати, щоб знову знайти почуття честi, властиве Сiдовi, всiм вiдомому Сiду Завойовнику. Одного разу сам король встав перед ним навколiшки: «О, Сiде! Я так багато грiшив, наробив силу-силенну помилок!» На що Сiд вiдповiв: «О, пане, мiй король не повинен ставати навколiшки нi перед ким. Мого короля судитиме Бог, а не я». Безсумнiвно, ця людина мала почуття честi.

Сьогоднi ми судимо всiх i вся. Сьогоднi ми не знаемо, хто такий король, не знаемо, що означае шанувати когось i йти за кимось, не знаемо навiть, що означае залишатися самим собою. Нашi храми стоять порожнi. Ми йдемо до храму, щоб почути слова про Бога, про безсмертя душi, про причини iснування всього живого, а нам говорять про контрацепцiю. Ми йдемо до психолога, щоб вiн допомiг нам дати раду нашим проблемам, а вiн говорить, що ми, напевно, закоханi у свою бабусю. Кожен займаеться справами, якi не належать до сфери його компетенцii. Ус е це схоже на те, якби дерева раптово почали бiгати, захлинаючись гавкотом, а на тiлi собаки зненацька виросли б гiлки з квiтами. Все переплутане, скрiзь мiшанина.

Нам потрiбнi новi мiфи, здатнi ушляхетнити нашi душi; нам потрiбнi новi, живi приклади. Потрiбно, щоб з’явилося нове поколiння людей, що буде кращим i добрiшим. Нам варто знову помандрувати з Дон Кiхотом на лани Кастилii. Нам треба переконатися, що ми можемо перемагати велетнiв i перетворювати iх на вiтряки. Нам треба уявити себе поруч з Леонiдом, почути його слова про бенкет iз Плутоном, i вiдчути, що триста спартанцiв можуть встояти перед мiльйонною армiею персiв. Нам потрiбно знову спуститися з Гiльгамешем на дно океану, щоб знайти там чарiвну рослину безсмертя. Ми мусимо звернутися до глибин своеi душi, щоб зумiти вiдтворити нове суспiльство, нову батькiвщину, батькiвщину людей кращих. Ми повиннi зробити це заради дiтей, i не тiльки задля тих, якi вже е, але й задля тих, що з’являться завтра. Це наш iсторичний обов’язок перед суспiльством. Ми повиннi вiдтворити Акрополь, знову звести «Верхне Мiсто» iз властивою йому красою, з його мiфами, героями i святими. Втративши мiфи, красу, святих i героiв, ми перестаемо бути людьми й перетворюемося на гуманоiдiв. Ми повиннi вiдчувати й умiти висловлювати нашу внутрiшню вiру. Людина вiдрiзняеться вiд тварини, й не тiльки тим, що в неi немае хвоста. Людина вiдрiзняеться вiд тварини своею вiрою i внутрiшнiм життям. Людина вiдрiзняеться вiд тварини, тому що ii очi наповнюються сльозами перед красою заходу сонця, тому що вона може прочитати вiршi i передати iх iншим. Людина вiдрiзняеться вiд тварини, тому що розумiе музику й своiм виконанням може донести до iнших ii красу. Людина вiдрiзняеться вiд тварини, тому що крiм сексу iй потрiбна любов, i вона здатна любити всiею душею. Людина вiдрiзняеться вiд тварини тим, що для неi честь вища, нiж сила, тим, що вона може допомогти слабкому пiдвестися. Людина вiдрiзняеться вiд тварини тим, що схиляе колiна не для того, щоб дотягтися до годiвницi, а тому що вiрить у Бога, у вищу силу, що перебувае в ii серцi, що звертаеться до неi iз самоi глибини душi: «Бог iснуе!»




Про людину











Потрiбнiсть доброчесних людей


Саме на цьому моральному аспектi, що випливае iз внутрiшньоi чистоi природи, iз самого ества, наголошував у бiльшостi своiх творiв Платон i, понад двадцять сторiч потому, Кант та його наступники.

Жоден фiлософ цього не заперечував, жоден мислитель не ставив пiд сумнiв таку потребу. Але пiсля занепаду античного свiту цю безперечну iстину обумовлювали богословськими, полiтичними та соцiальними, а то й просто економiчними причинами.

З розвитком науки i механiки механiстичне розумiння речей розповсюджуеться на метафiзику, поступово затягуючи iндивiда у трясовину – «культ процесiв» i iх виникнення.

Таким чином, доброта i доброчеснiсть, властивi людинi, зумовлюються ii релiгiею, родиною, географiчним, расовим походженням i багато чим iншим, чим можна було б списати цiлi сторiнки з деталiзованим перелiком упереджень та спрощень.

Людство дало себе затуманити програмами й системами, формами, а не змiстом. Оскiльки етична платформа дала трiщину, люди вдаються до доволi утопiчних формул рецептурного довiдника, адже, уявивши зло як щось реальне, – яке вже не е простою вiдсутнiстю добра, а незаперечною присутнiстю, – люди впадають в екзорцизм усiх гатункiв, знеособлений у надiндивiдуальному. Єство вiдступае на другий план, пiдпорядковуючись механiзму, який гiпотетично, за допомогою конфесii чи розуму, мае створити досконалу людину, виходячи з ii власних недосконалостей.

Власне це намiр звести кам’яну мiцну й надiйну стiну з глиняноi цегли, у певному виглядi й порядку, сподiваючись, що «магiя» сукупностi змiнить природу iндивiдуального та окремого i перетворить цеглу на камiнь.

Духова масовiсть сторiччями передувала сучасним конвеерам, бо, нехтуючи реальнiсть, вважалося, що, згромаджуючи часткове з частковим, постане досконале доброчесне створiння, подiбне до своiх попередникiв. Ба бiльше, допускалася еволюцiя форм, заснована на невдачах i успiхах досвiду. А найголовнiше, що окрему особу було вiдтручено заради сукупностi людей, якi буцiмто були чистим винаходом систем, людей, яким тi системи уможливлювали виживання за умови пристосування i втрати своеi особистостi.

Продукти конвеера визначалися за походженням, тобто згiдно з тим, яка система iх породила.

Християни були доброчеснi; «язичники» поганi.

Зi Святого Якова зробили «мавроборця».

Аристократи мають «блакитну кров», усi iншi – «плебс».

Народ добрий, а королi – лихi… Хай живе гiльйотина!

Робiтник добрий, а капiталiст лихий.

Вiйськовик бiльш вартий, нiж селянин, або навпаки.

«Обраний народ»… «Божий народ»… Зрештою, «добрi» задля свого виживання потребують «лихих».

Таке колективне узагальнення призводить до того, що вiдтепер можна просторiкувати про християн, юдеiв, мусульман, атеiстiв, бiлих, чорношкiрих, багатих, бiдних, мудрих i невiгласiв. Це расизм усiх вiдтiнкiв.

Одностайне прагнення колективного визволення, а також колективного винищення тих, хто не бере в тому участi, хто не належить до певного класу чи партii, покладае всi сподiвання на системи, переконання, раси та загальноприйняте.

Окремiшня людина втрачае значення. Тих, хто не е членом партii чи модноi секти, просто цураються.

Втiм, фактичний крах комунiзму, фашизму, нацизму i капiталiзму з вiдповiдними полiтичними, соцiальними та економiчними атрибутами посiяв серед народу сумнiв щодо ефективностi цих систем. Хоча майже всi народи Землi, можливо, оркестрованi всесильними засобами масовоi iнформацii, вимагають демократii i права голосу, але на виборчi дiльницi десь 50 % виборцiв не приходять, а там, де це обов’язково, не вiддають свого голосу нiкому або свiдомо бойкотують складенi системою списки.

За винятком деяких рiзновидiв iсламу, в релiгiях вiдбуваеться те саме, i хоча на демографiчних мапах зазначаеться, наприклад, що Італiя е католицькою краiною, насправдi храми заповненi хiба що допитливими туристами, безлюднi монастирi стають мiсцями аж нiяк не релiгiйних зустрiчей, а сам Папа стае об’ектом насмiшок за його нацiональну належнiсть чи звички. Понад усякий сумнiв, усе, що традицiйно розумiли як «священне», опинилося на межi зникнення.

Щонайкраще вирiшення цiеi проблеми полягае в усвiдомленнi того, що iстинно важливi не системи, а люди, якi до них належать. Головне – моральна мiра вартостi цих людей.

Тепер мало важить, хто правуе краiною – «правi» чи «лiвi», який в нiй устрiй – президентський чи монархiчний. Головне, щоб при владi в краiнi були добрi, чеснi, справедливi, мужнi та поряднi люди.

Навiть найгiрша система, iнтегрована i керована доброчесними людьми, дае народовi щастя, багатство, добробут i мир. А найкраща система, якщо влада в нiй належить аморальним типам, принесе пiдданцям самi страждання.

Мiф про колективне звiльнення в рамках систем показав свою неспроможнiсть. Із плином часу навiть найбiльш органiзована i природна система розпадаеться, якщо ii не пiдтримують чоловiки i жiнки честi, моральностi, одним словом, добрi i доброчеснi люди.

Нам не потрiбнi перемоги певноi полiтичноi, соцiальноi, релiгiйноi групи чи секти. Нам потрiбнi доброчеснi люди, визнанi як такi, яким i слiд надавати якнайширшi повноваження в усiх царинах. У такому разi вони на це погодяться, i не з амбiтностi, а з шляхетностi та солiдарностi.

Повертаючись до Платона, нагадаемо, що на вправного шевця покладаеться обов’язок робити черевики для всiх; на вправного кравця – одяг для всiх, i все таке iнше. Той, хто пануе над собою, хто владае своiми пристрастями i проводить у життя iдеi силою власноi волi, i е найбiльш придатним на роль провiдника своеi спiльноти.

Якщо ми будемо у змозi пiдтримати доброчесних людей i надамо iм необхiднi культурнi iнструменти, вони можуть iнтегрувати будь-яку форму урядування, адже будь-який спосiб урядування в iхнiх руках буде ефективним.

Якщо якась доброчесна людина, первосвященик будь-якоi релiгii, пробудить у своiх вiрянах вiдчуття присутностi Бога, вони побачать у ньому вiдображення цiеi присутностi.

Якщо доброчесна людина присвячуе себе мистецтву, науцi чи будь-якiй iншiй сферi дiяльностi, вона буде осяяна власною доброчеснiстю, хай який шлях вона обере, адже у своiй доброчесностi вона мае обрати щонайкраще.

Необхiдно усвiдомити, що зi змiною ХХ-го на ХХІ сторiччя навряд чи припиняться расизм, утиски, незаконне збагачення, геноцид; потрiбнi змiни «зсередини», на внутрiшньому рiвнi, з тим, щоб на мiсце контамiнованих системних механiзмiв стали добрi i доброчеснi люди.

Необхiдно знайти iх, призначити i пiдтримати.

Для людини немае бiльшого ворога, нiж iнша людина, якщо це погана людина, але немае i кращого друга, нiж iнша людина, якщо вона добра i доброчесна.

Будьмо мужнiми i викиньмо на смiтник iсторii зловорожi системи, що рухають нами, аби на iхнiх уламках могла поступати нова людина, яка вирiзняеться своею добротою.




Бути молодим


Молодiсть, божественний скарб,

Ти проминаеш, щоб не вернутися.

Коли хочу плакати, я не плачу,

А iнодi плачу, того не бажаючи.

    Рубен Дарiо

Цього разу ми не будемо говорити про молодiсть душi, про таемничу Золоту Афродiту, про цю добру матiр, яка дозволяе нам бачити кращу, найблагороднiшу частину природи i душi.

Сьогоднi ми будемо говорити про молодiсть, як ii розумiе загал; про людей, якi тiльки тому, що вони юнi, вже заслуговують на звання щасливцiв. Адже, залишивши осторонь езотеричнi роздуми i нашi знання про реiнкарнацiю, молодiсть для нас – це, безсумнiвно, весна життя… З усiма ii грозами та каменепадами, вона все ж таки залишаеться весною – сповненою сил, життя, радощiв, яскравих фарб та iнших принад. Славетний поет, який писав вiршi iспанською мовою (один iз них став епiграфом до цiеi статтi), зумiв дуже простими словами передати почуття, властивi бiльшостi людей… Без сумнiву, Рубен Дарiо був обранцем муз.

Отже мова пiде про людей, яким ще немае тридцяти. Я знаю, що тридцятирiччя як межа молодостi породить рiзнi думки i судження… але в цьому випадку менi судити… i гадаю, це саме цей вiк, дiйсно, середньостатистичний для всього свiту.

На жаль, часто молодi люди бездумно витрачають цю весну свого життя: втрачаючи контроль, iхнi тiла та почуття несуться стрiмголов, мчаться звивистими дорогами, залишаючи слiди, якi неможливо буде перекреслити в майбутньому. Є й тi, хто виправдовуе себе словами: «Я ще дуже молодий»… Обережно: ви помиляетесь. Молоде тiло ще не означае, що душа також молода. Молодiсть дае чудовий досвiд, який ми з вiком цiнуемо все бiльше. У якомусь сенсi, те, чого ми не зробили в молодостi, вже не зможемо здiйснити потiм. Адже жити – означае пригадувати, як казав божественний Платон. Молодiсть – це не тiльки час напруженого навчання, першоi багатообiцяючоi роботи, не тiльки пора любовi та радостi, оптимiстичних планiв та надiй, «адже ще все життя попереду»… Це також час iдеалiв, час iх проголошувати, збиратися разом, час шукати неможливе, перемагати… у тому числi, й самого себе.

Бути молодим i постiйно вiдчувати лещата страху та помилковоi розсудливостi, стримувати себе у всьому, зважаючи, «що ж скажуть» старшi (iз властивим iм нерозумiнням), уникати битв «iз поважноi причини» – означае засудити себе на роль раба протягом усього життя.

Молода людина мае прагнути миру, але при цьому нiколи не забувати, що мир – це не дар богiв, а заслуга миротворцiв. Миру можна досягнути, лишень коли зло, несправедливiсть, дисгармонiя будуть подоланi – як усерединi, так i довкола нас. Як говорили давнi римляни, за мир треба вмiти боротися. І повсякчас бути напоготовi його захищати.

Хвиля «орiенталiзму» та культ слабкостi, що нав’язаний матерiалiзмом, призвели до того, що багато молодих людей вважають миротворцями людей, котрi, як тi жалiснi жебраки, просять лише про своi права, залишаючись байдужими до чужого болю та несправедливостi. І це печальний факт. Ми маемо пояснити, насамперед молодим, що рух до звiльнення, або Нiрвани (називайте це як завгодно), не мае нiчого спiльного з панiчною втечею переляканоi газелi.

Звiльнення, свобода – це розiрванi ланцюги; це тiло, призвичаене до надзусиль, помiрнiсть та внутрiшня дисциплiна. Це душа, що спрагла пригод, що обирае небезпеку замiсть надмiрноi пильностi про свое самопочуття; це вiдважний, активно дiючий розум, здатний почути тихий голос мудростi.

Бути молодим – означае бути сильним. Сильним на всiх планах: стiйким, наполегливим, працьовитим, допитливим, активним i, коли потрiбно, рiшучим.

Боягузи та слабодухi – це не молодi. Скорiше, це старцi, яким бракуе мудростi, або дiти, якi зупинилися у своему розвитку, iстоти, що закам’янiли у невiгластвi та схильнi до мазохiзму.

Отож, юнi друзi, щасливо використовуйте скарб цих золотих рокiв, якi зараз у ваших руках… Тiльки так одного разу ви зустрiнете Золоту Афродiту. Повiрте менi… Це багато чого вартуе.




Іти помiж мертвих


У старенькому й жалюгiдному, але з потужними двигунами суденцi, у Стамбулi, я переправився з Європи до Азii, поминувши мiсце, де злучаються затока Золотий Рiг, Босфор i Мармурове море. Висаджуемося у квадратовiй затоцi, на берегах якоi розташованi стара залiзнична станцiя Хайдарпаша i доки Кадикой; саме тут пристае порохнявий човен, обладнаний однак бiчними гребними гвинтами задля полегшення швартування.

Мiсце мальовниче. Поряд – рибальський док, де громадяться промисловi дерев’янi човни найрiзноманiтнiших типiв. З них посходили рибалки, котрi, як i багато сторiч тому, пропонують свiй товар. Мене супроводять двое моiх учнiв. Ми випили на терасi такого бажаного i смаковитого чаю, i мене припрошують на прохiдку побiля рибалок. Спершу я був вiдмовився, адже видовище мертвих рибин, яким вiдгинають червонi зябра, аби кожен бачив, що вони тiльки-но виловленi, та й дивитися на довгi й коротшi ножi для патрання на прохання клiентiв, менi надто неприемно, i мене поймае такий жаль до цих донедавна жвавих водних створiнь, нинi млявих, з вибалушеними очима, в очiкуваннi смертi.

Але це, власне, дуже давня вистава, i в моiй пам’ятi закарбувалося щось подiбне, не раз бачене… Моя душа повертаеться назад у часi, ii опановуе якась байдужiсть, i вона провадить мене далi гамiрним ярмарком, де запахи, вигуки i рипiння дерев’яних човнiв мене знечулювали – не знаю, чи внаслiдок вороття в минуле, чи пробудження до мудростi, яка вiдае, що життя i смерть взаемодоповнюванi i доконечнi, тож не варто iх драматизувати.

Тепер я почуваюся прадавньою людиною – спокiйною, незворушною, що походжае i тiшиться неймовiрною естетикою викладених у виглядi шпиць колеса на величезних круглих тацях рибин, що вилискують срiблом. Дивлячись на рожеву лососину, мене вже не бере жаль – я вдячний якомусь невiдомому Боговi за гарний врожай, який нам подарувало море. Моi послужливi супутники щось менi кажуть, але я вже не пригадую, що саме, бо я, власне, iх не слухав.

Несподiвано я бачу на днi глибокоi глиняноi миски з морською водою мертвi рибини… i одну… так, одну ще живу, яка прудко кружляе над трупами, не визнаючи поразки, нiби шукаючи виходу. Вона невтомна. Кружляе й кружляе.

Я зацiпенiв. Ця бiдолашна рибинка дае менi безмовний урок, i через неi боги научають мене бiльшого, нiж написано у багатьох книжках. Тут немае запони iнтелектуальностi… е наочний i спонукливий приклад, зрозумiлий i академiковi, i неосвiченiй людинi.

Це звiдомлення для людини – нi бiльш, нi менш. Нi для кращоi, нi для гiршоi… просто для фiлософа. Для того, хто шукае iстину, i знаходить ii у глинянiй мисцi з морською водою.

Повчання цiлком зрозумiле: ми нiколи не повиннi нi вiдступати, нi здаватися, i хай навiть усi нашi побратими помруть волею Провидiння, мусимо йти вперед, плисти далi помiж мертвих у пошуках свободи вiд iменi всiх них i заради самих себе.

Диво дивне, як ця жива iстота звиваеться, пориваючись уперед!

Я отямлююсь i розповiдаю своiм учням, що зi мною було. Ми всi бачили це i зрозумiли послання. Якою ж бо ясною мовою говорить до нас природа, коли захоче!

Менi спадае на думку купити цю рибинку у рибаря, але щось мене стримуе. Я хотiв би повернути ii в море, яке вiд нас за кiлька крокiв. Я збираюся попросити, щоб менi переклали турецькою мое прохання, пiдсилене бiльшою сумою, нiж коштуе десяток рибин, не сумнiваючись, що ласий до грошей рибар погодиться. Але пiдiйшовши ближче, знову бачу ту рибинку – славетне створiння, вiсницю i пiдданку ангелiв, i нараз розумiю, що не маю права розвiяти чари. Вкинути ii назад у море означае знову долучити ii до якоiсь зграйки, яка потрапить у тенета завтра чи наступного тижня, а вiдтак вона, моя рибинка, стане однiею з них. Наразi вона унiкальна, обрана, вона плавае i порушаеться серед мертвих.

Мимоволi я пiдiймаю руку i вiтаю ii. Адже такоi нагоди бiльше й не буде. Вирiшую йти своею дорогою i обiцяю своiм супутникам написати про це в одному з наших журналiв.

Сьогоднi я знаю, що з якогось небесного закутка давнi боги усмiхалися, адже, обираючи долю для рибинки, я, власне, стверджував свою власну долю як незмiнну життеву позицiю. То був мiй останнiй щасливий день у Стамбулi. Але щастя – це продукт, якого потребують слабкi; це не найнеобхiднiша пожива для мене чи будь-якого iншого фiлософа.

Пiдiймаюся на облавок першого ж човна, що поверне мене на европейський берег. На море впав туман… Мабуть тому в мене зволожнiли очi.




Щоби душа твоя пiднеслася


Мова пiде не про наш дух, який завдяки своiй божественнiй природi не може пiднiматися або падати, не народжуеться i не вмирае, а про ту вищу частину нашого ества, яку прийнято називати душею.

Загальновiдомо, що мускулатуру розвивають фiзичнi вправи, i будь-яке навчання – чи то вивчення iноземноi мови, чи опанування якогось приладу або механiзму, вимагае наполегливого тренування та повторення навичок, що ми хочемо розвинути.

Так само, якщо хочеш, щоб душа твоя пiднеслася, потрiбно невтомно, день у день, тренувати i розвивати ii. І для цього не потрiбнi спецiальнi вправи. Потрiбно лише природним чином зосередитися на духовому. Наприклад, спостерiгаючи за тим, як кора та листя рослин вбирають променi сонця, намагайся вловити те, що приховане у глибинi, що е причиною та рушiем побаченого. Звикай вiдчувати божественну присутнiсть у всьому, що тебе оточуе; зберiгай чистоту i безпосереднiсть дитячого сприйняття, сумлiнно i ретельно вивчаючи явища життя.

Звикай час вiд часу зупинятися, робити перерву в роботi чи у студiях i хоча б кiлька хвилин присвячувати спогляданню. Розслабся, сiдай зручно: позбався турбот i не вiдволiкайся… i вдивляйся, слухай. Не рухайся, не галасуй, намагайся, щоб навiть думки не турбували – i ти вiдчуеш, як тобi вiдкриваеться те, що приховане вiд простого смертного. Але не для того, щоб ти потiм хизувався i просторiкував про вiдкрите, а щоб усвiдомив: життя Всесвiту пiдтримують мiрiади iстот та невидимих зв’язкiв, про якi ми часом навiть не здогадуемось. Зрозумiвши це, ти станеш скромнiшим та чуйнiшим до всього духового.

Щоб пiднестися душею, потрiбно, перш за все, вiдчути ii в собi. А для цього ти маеш заспокоiти багатоголосся своеi персони, бо серед ii галасу ти навряд чи розчуеш тихi слова мудреця.

Зовсiм не потрiбно, щоб ти ставав аскетом (втiм, це навряд чи й можливо). Ти лише маеш усвiдомлювати реальне значення речей i кожнiй давати свое мiсце. Ти голодний? Їж, але не шукай у iжi того, чого вона дати не може: не намагайся знайти у нiй втiху, бо так ти розвинеш обжерливiсть. І так чини в усьому. Контролюй свою уяву, оскiльки вона може надати золотого блиску брудотi цього свiту i змусить тебе шукати скарби, якi розсиплються, щойно ти до них доторкнешся.

Дотримуйся цих простих порад, щоби душа твоя пiднеслася.




Внутрiшне дзеркало


Сьогоднi, коли мiф про всезагальну «рiвнiсть» (тобто однаковiсть) помiтно розхитався, нам буде набагато легше сприймати мудрiсть давнiх, якi стверджували, що всi речi й iстоти мають свiй власний спосiб iснування, вiдмiнний вiд iнших.

Бiльше того, навiть у однiеi i тiеi ж людини важко знайти два однакових стани душi протягом дня, мiсяця чи року. Шкода лише, що (в якостi виключення, яке пiдтверджуе правило) цi стани душi часто мають недобрий спiльний знаменник – звичку звертати увагу в основному на негативну сторону речей.

З таким пiдходом людина вiдчувае себе «мучеником», якого нiхто не розумiе, жертвою iнших людей, якi ii не люблять i не можуть оцiнити по заслузi… i таке iнше, з багатьма варiантами, якi немае необхiдностi описувати тут.

Це егоцентризм, з бiльш або менш вираженою тенденцiею до егоiзму, який змiнюе поведiнку самоi людини i сприйняття нею iнших, перетворюючи розумних на дурнiв, працьовитих на ледащих, а сильних на слабких.

Надлишок iндивiдуалiзму – це така сама вада, як i його брак.

Люди вважають, що мають ключi до успiху, але, зустрiвшись iз випробовуваннями i зазнавши поразки, звинувачують у цьому iнших, а самi поринають у стан смутку. Часто-густо можна зустрiти людину, яка е справжнiм деспотом до пiдлеглих, але стае надчутливою, коли iй доводиться пiдпорядковуватись комусь або вислуховувати зауваження. І ось радiсть кудись зникае, i сiрi хмари затягують виснажену свiдомiсть людини, яка вважае себе жертвою несправедливостi, при цьому не припиняючи заявляти про своi чесноти i про помилки ближнiх.

Такий песимiстичний i негативний пiдхiд ми бачимо протягом багатьох рокiв у сотень людей, якi могли б жити зовсiм iнакше – iстиннiше, радiснiше i скромнiше.

Менi згадуеться думка Платона про «очi душi»: вiд того, на що вони зверненi, залежить, що ми сприймаемо – темне, сiре чи свiтле. Можна уявити, що всерединi нас iснуе дзеркало, що здатне змiнювати свое положення. І в ньому вiддзеркалюеться те, на що воно спрямоване. Якщо воно недбало закрiплене i падае, то в цьому дзеркалi душi буде вiдображатися лише нижня частина свiту зi всiма ii тiнями, небезпеками i нещастями. Якщо приклавши незначних зусиль, ми спроможемося хоч трiшечки пiдняти його, поле зору значно розшириться i включить свiтлi обрii i багато цiкавих речей та iстот, що заслуговують на увагу. Так душа збiльшуе своi можливостi сприймати, а значить i розумiти, вирiшувати i дiяти.

Якщо зусиллям волi ми ще бiльше пiднiмемо дзеркало, то все вороже i негативне стане ледь помiтним, i свiтло неба принесе красу та радiсть в наше серце. Ми природно вiдкриемося навстрiч успiху, радостi й мудростi, що покаже нам справжнi дива й приховану суть видимих речей. Ми будемо вiдчувати руку Бога в кожному його творiннi i його великий задум, що керуе всiма iдеями i всiма речами.

І так, по-справжньому вiддавшись спогляданню цих див, ми долатимемо нашi прояви егоiзму, наше невiгластво, яке перекладае на чужi плечi тягар нашого обов’язку, нашоi вiдповiдальностi – того, що робить нас шляхетними i дае сенс нашому iснуванню.

Якщо ми будемо пiдтримувати це вiдображення Неба у своiй душi, все стане для нас легшим, а нашi кроки – приемнiшими, радiснiшими i плiднiшими. Справдi, це зусилля варте того, оскiльки з однiеi зернинки волi постае цiлий лiс – добробуту, щастя i злагоди з собою, можливiсть упiзнавати вiхи шляху i тих, хто йде цим шляхом, – все те неможливо розрiзнити, якщо дзеркало повернене донизу, в бiк темряви.

Коливання зменшуються, i страх витiсняеться радiсним хвилюванням – вiдновлюючим i життедайним.

Жалiснi нарiкання перетворяться на усмiшку, та iншi люди почуватимуться краще у нашому товариствi. Варто лише обернути вгору наше внутрiшне дзеркало.



Опублiковано в журналi «Новий Акрополь», № 252. Мадрид, жовтень 1996 року.




Вiльям Уокер, водолаз


Пiд час останньоi подорожi до Англii менi пощастило вiдвiдати стародавнiй собор у Вiнчестерi. Це тисячолiтнiй центр паломництва i релiгiйного життя, один iз магiчних «вирiв» планети; в XI столiттi на норманському фундаментi, залишки якого ще видно, тут був зведений готичний собор. На цьому ж мiсцi, ще до приходу римлян, iснували святинi, якi зникли у далекому минулому.

Винятковiсть цього великого творiння полягае в тому, що пiд ним течуть води рiчки Ейвон, що перетворила його на подобу корабля з каменю на водi з усiм символiчним i езотеричним змiстом, який мiститься в цьому образi. З iншого погляду, це нiби таемничий мiст, який дозволяе з’еднати над крижаними пiдземними водами один берег з iншим.

У його пiдземеллi б’ють три джерела; особлива конструкцiя будiвлi забезпечуе прекрасну акустику вздовж усього нефу, в чому дозволяе переконатися знаменитий орган, а ще бiльше – цiкавий звичай бити у дзвони, голос яких лунае щовечора бiльше години. Тобто дзвони налаштованi так, що звучать перегукуючись. Виникае вiдчуття, що руки ангелiв перебирають струни арфи десь там, за високими зводами. Це важко передати. Тому, хто цього не чув сам, не пережив, це неможливо уявити.

Але моя стаття – не розповiдь про собор як такий. Вона про скромну людину Вiльяма Уокера, професiйного водолаза, який народився у 1864 роцi.

Води майже тисячу рокiв пiдмивали фундамент собору, i на початку XX столiття з’явилася небезпека руйнування: у стiнах утворилися великi трiщини, i все це готичне диво мало обвалитися дощенту. Технiчнi засоби тiеi епохи i розташування занурених у воду стiн не дозволяли доставити до них необхiднi матерiали, i перед iнженерами постала абсолютно нерозв’язна проблема. І тодi з’являеться така героiчна людина, як Вiльям. Вiн береться зiйти крiзь невеликий отвiр i перенести на своiх руках мiшки з цементом, необхiдним для змiцнення конструкцiй, що розташовувалися у водi. Обсяг цементу, який, за iнженерними розрахунками, був необхiдний для укрiплення величезноi будiвлi, перевищував можливостi однiеi людини. Але водолаз не вiдступив. У своему важкому скафандрi, куди повiтря подавали вручну його товаришi, вiн знову i знову поринав у крижанi води пiдвалiв собору.

Йшов 1906 рiк. День у день, не вiдпочиваючи, водолаз сходив i пiднiмався сходами, навантажений мiшками, блоками i балками. Вiн не зупинявся посеред роботи, не здавався, для нього було неважливо, як це вплине на його здоров’я i скiльки йому за це заплатять. Це була справжня справа любовi. Всi сумнiвались, що можна здiйснити навiть малу частину цього завдання… Людина не може витримати щоденну роботу в таких умовах. Але водолаз був уже не людиною, а втiленням волi i завзяття. Вiн працював до 1912 року. Пiдраховано, що за цей перiод вiн опустив 25 800 мiшкiв з цементом, 114 900 блокiв, 900 000 цеглин. За шiсть рокiв його руки перенесли понад 500 тон.

У соборi встановлена бронзова статуя, що показуе його розпростертi руки, унiкальний iнструмент у цiй титанiчнiй роботi. Сьогоднi на пам’ятнiй дошцi написано: «Собор Вiнчестера. Зведений у Славу Господа, 1087–1093 рр. Врятований вiд небезпеки Милiстю Божою, 1905–1912 рр.».

Берiмо приклад iз Вiльяма Уокера. Вiн працював i вiддав свое життя скромнiй, але трансцендентнiй працi, завдяки якiй iншi можуть продовжувати молитися пiд досконалими склепiннями, слухаючи голоси дзвонiв. Вiн спускався у крижану безодню, щоби люди, яких вiн не знав за життя, могли милуватися цiею красою. Столiттями ця мiстична перлина давала притулок тисячам i тисячам вiрян. Подiбно цьому стародавньому собору, наш сучасний свiт руйнуеться пiд напором води Ери Водолiя. Нам треба пробудити всерединi себе водолазiв; нам треба опуститися у крижанi води, тримаючи в руках мiцнi каменi нашоi працi. І там, у темрявi, ми з’еднаемо iх один з iншим, щоби змiцнити свiт. Це буде молитва наших рук у повсякденнiй працi. Потiм прийдуть iншi милуватися красою свiту i чарiвною музикою дзвонiв.



Опублiковано в журналi «Новий Акрополь» № 285.Мадрид, жовтень 1999.




Роздуми про скромнiсть


Якщо скромнiсть розумiти як вiдсутнiсть марнославства, здатнiсть не надавати надмiрного значення речам свiту минущого, як пильнування i повагу до всього живого, особливо до тих, хто кращий i мудрiший за нас, тодi скромнiсть, поза сумнiвом, буде вiдмiтною рисою душ, що прагнуть до всього благородного i вiдчувають живу присутнiсть Бога у всьому. Така скромнiсть е найкращою коштовнiстю у вiнцi чеснот. До того ж – i ми повиннi це визнати – не було такоi людини, яка б заслужено увiйшла в iсторiю, не маючи при цьому скромностi.

Скромнiсть – це вiдсутнiсть хворобливих фантазiй, любов до всiх i служiння всiм, тому що той, хто дiйсно скромний, намагаеться займати менше простору, щоб усi його брати могли затишно розмiститися пiд благодатною тiнню дерева життя. Вiдчуваючи божественну присутнiсть, подiбно до тамплiерiв, вiн вважае, що кожне добре дiяння мае божественнi витоки. Адже божественне подiбне до променя свiтла, i тому скромна людина зменшуе себе, щоб дозволити цьому свiтлу освiтлювати всю землю. Будь-яка форма суб’ективiзму i хизування подiбна до темного полотна, яке егоiстично i без користi для будь-кого поглинае променi Сонця-божества.

Оскiльки будь-яка надмiрнiсть призводить до викривлення, яке заперечуе те, що нам хотiлося би ствердити, е чимало «скромних», якi свою фальшиву скромнiсть перетворили на гарну маску, просякнуту прихованим марнославством. Так той, хто мiг би нормально одягнутися i непомiтно увiйти до зали пiд час зустрiчi, навмисно надягае старий або занадто скромний одяг, несвiдомо прагнучи видiлитись i присоромити своiх друзiв. Хто у простiй дружнiй розмовi використовуе хитромудрi термiни, латинськi, грецькi або санскритськi слова, той далекий вiд скромностi, адже вiн бажае привернути увагу до себе i викликати захоплення, попри те, що його нiхто не може зрозумiти.

Хто щодня торочить про скромнiсть, той робить iз неi показний культ; хто вголос – i досить гучно – жалiе людей слабких, розбещених, порочних, невдах – той робить це з марнославства, бажаючи, щоб iм захоплювалися без будь-якого ризику для нього. Але якщо таку людину пiддати випробуванню, можна швидко переконатися, що всi прояви ii милосердя – лише спосiб самоствердження, бо у приватному життi такi люди нi в чому не вiдмовляють собi, витрачаючи купу грошей зовсiм не на допомогу бiдним. Своiми фантазiями вони захищаються вiд жорстокоi реальностi i дiють бiльше язиком, анiж руками: вони iдять з апетитом i спокiйно сплять.

Ще одна небезпека фальшивоi скромностi – це постiйна балаканина про найгiрше в нашому суспiльствi, без визнання, що була слава i були жертви. З часом такий фарс стае жахливою реальнiстю, оскiльки самонавiювання е однiею з форм гiпнозу, i той, хто говорить про себе як про людину скромну, але не е такою, плутае рахiтичнiсть iз тендiтнiстю, боягузтво з розсудливiстю, убоге й неспроможне з малим, грубiсть iз прямотою i простодушнiстю i, врештi-решт, людей незначних iз людьми скромними, святими, якi освiтлюють цю землю чеснотами, угодними Богу.

Отже, ми повиннi навчитися вiдрiзняти фальшиву скромнiсть вiд iстинноi, скромнiсть серця вiд показноi скромностi, яка використовуе цю пародiю задля вигоди i через брак аргументiв намагаеться пролiзти у свiдомiсть iнших людей за допомогою чутливостi i жалостi.

Фальшива скромнiсть – це перевернутий i безбарвний образ справжньоi скромностi; вона виникае у великому дзеркалi iлюзiй, породжених нашими почуттями. Пам’ятай, фiлософе, що бiльшу цiннiсть мае одна нитка справжньоi скромностi, нiж мантiя, зiткана з важкоi i грубоi тканини скромностi фальшивоi.




Про ввiчливiсть



Ми неодноразово зверталися до цiеi теми, але все-таки дещо потрiбно прояснити, адже зазвичай пiд ввiчливiстю розумiють застарiлi нинi цiнностi та норми поведiнки – абсолютно мiщанськi, якi не вiдповiдають нашим уявленням про нову i кращу людину.

Слово «cortesia» (куртуазiя, ввiчливiсть) в iспанськiй мовi означае манеру поведiнки людей, наближених до «двору», якi були у свитi давнiх королiв та принцiв. У ширшому розумiннi цим словом називалися стосунки мiж дамами i лицарями – вихованими та освiченими людьми, якi вiдрiзнялися вiд людей грубих та ницих. Останнi не поважали куртуазних принципiв, не стримували своi iнстинктивнi iмпульси та не замислювались, наскiльки iхня поведiнка може бути образливою для iнших людей та суперечити законам. Особливо це стосувалося ставлення до жiнок, дiтей та людей похилого вiку, якi не могли змусити поважати себе чи захистити свое майно i переконання.

Ця сукупнiсть хороших звичаiв або норм поведiнки, якi ушляхетнювали життя i робили його гармонiйнiшим, бiльшою мiрою виродилася, доведена до крайнощiв i перетворена на справжню пантомiму, що пiдтримувала культ брехнi, якщо й не лицемiрства. На жаль, людям бiльше вiдомi саме такi крайнощi, i сучасна молодь iнстинктивно вiдкидае всi ввiчливi форми поведiнки, вважаючи iх порожнiми: мовляв, вони не мають нiчого спiльного з iстиною i мораллю.

Внутрiшнiй злам нашоi цивiлiзацii i панiвний нинi хаос стерли всi гранi, якi визначають природнi ролi дiтей, чоловiкiв, жiнок i людей похилого вiку. Сьогоднi у пошанi спонтаннiсть та природнiсть, якi плутають iз грубiстю та твариннiстю, замаскованим презирством до оточення, i кожен прагне домогтися якнайкращих можливостей та умов для себе. Мало хто намагаеться добирати слова у розмовi. Справжнiм вважаеться все нице та безлике, а не високе i прекрасне. Деякi психологiчнi та соцiальнi течii, породженi маргiналами, а також лiнивими та грубими людьми, стали моделями поведiнки. Увiйшли в моду вiдсутнiсть фiзичноi та ментальноi гiгiени, брутальнiсть, демонстративна агресивнiсть як прояви мачизму чи фемiнiзму.

Хоча бiльшiсть людей можуть вважати все це новим, такий стиль поведiнки мае витоки ще в кiнцi XVIII столiття разом iз теорiею «доброго дикуна»… Однак ми вже досить давно знаемо, що не всi дикуни – добрi i святi. Дотримуватись таких переконань – це жити архаiзмами i не мати почуття iсторичноi динамiки.

Потрiбно вiдродити нову ввiчливiсть, надихаючись кращим, що було в iнiцiатичнiй традицii, яка давала можливiсть тисячам поколiнь по-справжньому жити разом, спiвiснувати плiч-о-плiч у найглибшому значеннi цього слова. Це дозволяло людям упiзнавати самих себе та сприймати iснування богiв завдяки здоровому культу iстини, краси i братерства. Подiбно до людини, яка уникае спiвжиття з дикими та неприемними тваринами, боги вiддаляються вiд людей ницих, невдячних, агресивних i вульгарних. Такий закон природи, який вiдбирае найбiльш здiбних.

Витоки ввiчливостi – у нашiй волi, яка мае бути сильнiшою за будь-якi труднощi та поганий настрiй; у наших силах любити довколишнiй свiт, який е вiдображенням Бога… Бога, що живе в кожному з нас. Той, хто ображае iншого, ображае i самого себе… Вiн запускае дрiмотний механiзм акцii-реакцii, який в iндiйськiй фiлософii називають кармою.

Завдяки добрiй волi ми можемо перебороти гнiтючий стан душi i захистити iнших вiд впливу нашого песимiзму та критики, пiдживленоi поганим настроем, який iнодi може опановувати нас через нашу недосконалiсть та слабкiсть.

Щиро привiтатися, доречно посмiхнутися, витратити хвилинку, щоб поговорити з iншим, – усе це не лицемiрство, а прояв нашоi доброi волi, нашоi фiлософськоi сутностi. Здатнiсть витримувати поганий настрiй iнших – це форма алхiмii, яка перетворюе свинець на золото: не пiддаючись впливу цих зовнiшнiх факторiв, ми можемо використовувати нашу ввiчливiсть та самоконтроль як сяючий щит, допомагаючи цим здолати тугу та самотнiсть людей, якi поряд.

Важливою складовою повсякденноi ввiчливостi е те, що чоловiки можуть у чомусь поступитися правом першостi жiнкам, а жiнки можуть дозволити чоловiкам взяти iнiцiативу в своi руки. Не пiдвищувати голос без необхiдностi, контролювати рухи свого тiла i, передусiм, мову – це також прояви ввiчливостi. Зазвичай, ми бiльше шкодуемо про те, що сказали, анiж про те, що промовчали. Потрiбно вмiти мовчати. Мовчати – не означае приховувати щось або говорити напiвправду, бути похмурим або гордовитим, адже ми, люди, не такi вже великi.

Так, поступово i природним чином, з’явиться нова ввiчливiсть; потрiбно спершу почати жити нею на практицi. Адже ця ввiчливiсть е глибоко фiлософською, як усе добре i прекрасне. Потрiбно вiдродити ii та ствердити у суспiльствi. Повернiмо нове почуття власноi гiдностi, будьмо щедрими, радiсними та сильними.




Чи можливий спокiй внутрiшнiй i спокiй зовнiшнiй


Насамперед, було б непогано зрозумiти, що ж таке мир i спокiй. Дехто думае, що мир i спокiй – це вiдсутнiсть руху. Але уявiмо людину, що потрапила в катастрофу i завалена купою уламкiв. Для неi бути нерухомою зовсiм не означае бути спокiйною. Інодi люди думають, що мир i спокiй полягае в можливостi i здатностi працювати. Може це й справедливо, але поняття, про якi ми говорили, не обмеженi однiею лише працею. Цей стан скорiше внутрiшнiй, анiж зовнiшнiй. Щоб говорити про великий загальний мир серед людей, ми маемо спочатку поговорити про мир i спокiй у душi кожноi людини.

Як фiлософ i iсторик я не вiрю в системи, бо якби вони були iдеальними, то тих, що iснували протягом всiеi iсторii людства, було б достатньо для досягнення будь-якоi поставленоi мети.

Ми живемо у свiтi з високо розвинутою системою комунiкацii, i це може викликати внутрiшню тривогу, яка проявляеться назовнi. Цей стан давнi греки називали «гiбрiс», або порушенням загальноi гармонii чи вiдхиленням вiд божественноi волi, помилковою поведiнкою, яка породжуе довгий ланцюг iнших помилок.

Обставини життя перетворюють нас на вузьких фахiвцiв, i ми забуваемо сповнену надiй дитину, що живе всерединi нас i про яку Христос сказав, що лише завдяки iй можна увiйти в Царство Небесне.

У стародавнiх мiстерiях Дiонiса цю золоту дитину порiвнювали з чарiвним дельфiном, що поринае у безодню i знову пiднiмаеться на поверхню води. Ця дитина безсмертна. Вона iснуе поза межами простору i часу, то з’являючись, то зникаючи в нескiнченному ланцюзi втiлень. Вона була, е i буде завжди поруч iз нами, бо сутнiсть ii – вiчнiсть, сталiсть, незмiннiсть. Зберiгаючи у своiх роздумах глибокий фiлософський пiдхiд, спробуемо з’ясувати, чи можливий спокiй внутрiшнiй i спокiй зовнiшнiй.

Хто ж ми? Ми – таемниця. Наша суть у потаемному. У кожному з нас е загадковий спостерiгач, здатний проникати в душу, за межi проявленого свiту. Як же можна знайти внутрiшнiй спокiй? Зауважимо, що, кажучи про спокiй, ми не маемо на увазi спочинок i нерухомiсть. Визнаючи, що е винятки, гiднi поваги, ми таки не вiримо у святенникiв-аскетiв, що живуть високо в горах, далеко вiд свiту, що перебувають у нерухомостi, невтомно повторюють ту чи iншу схiдну мантру i стверджують, що саме завдяки цьому вони знаходять внутрiшнiй спокiй. Не можна плутати спокiй i нерухомiсть. Людина може перебувати у спокоi, але не мати спокою в серцi. Внутрiшнiй спокiй – це щось бiльше, нiж просто спокiй або просто рух, оскiльки й те, й iнше саме по собi не е цiнним.

Живучи у чуттевому свiтi з його численними дзеркалами, який дуже часто вiдбивае хибнi iдеi, ми пiддаемося волi мiнливоi думки, яка все пiзнае через порiвняння. Кожна рiч може здаватися i маленькою, i великою, в залежностi вiд того, з чим порiвнювати.

Як досягти спокою, що був би дiйсно внутрiшнiм? Ми повиннi шукати його не у спокоi i не в русi, а в справжнiй гармонii, в ii унiверсальних законах, що керують усiм Всесвiтом, згiдно з якими людина – не iзольований елемент, ворожий iншим людям i самiй природi, а справжнiй друг всього сущого. А друг – це не той, хто сидить iз нами за одним столом i дiлить iз нами iжу, а той, про кого з упевненiстю можна сказати, що вiн завжди поруч, що ми з ним завжди разом. Як казали давнi римляни: це той, хто живе у злагодi з нами – серце з серцем.

Отже потрiбно розумiти, що внутрiшнiй спокiй – це, перш за все, мир iз самим собою. Нiхто нiколи не мiг створити його штучно, але в нас завжди була, е i буде гармонiя, природна, вроджена. Проблема в тому, що людина часто руйнуе ii власним способом життя. Ми повиннi шукати внутрiшню гармонiю. Якщо ми щиро прагнемо цього, знайти ii не так вже й складно.

Ми вважаемо, що мир i спокiй – це внутрiшнiй стан, що грунтуеться на гармонii. Це гармонiзацiя нашого ества в цiлому i окремих його частин мiж собою.

Фiлософи давнини вчили, що людина – не просто тiлесна оболонка, над якою витае якась суб’ективна i вельми абстрактна душа. Людина – iстота набагато складнiша, що мае, можна сказати, сiм частин, або тiл.

Кожнiй iз частин, що складають наше людське ество, властива деяка форма внутрiшнього сепаратизму. Емоцii дiють по-своему, розум – по-своему. Часто у нас виникають думки, що, не маючи творчоi основи, перетворюються на нав’язливi iдеi, подiбнi до мiфiчного змiя, що кусае себе за хвiст. Замiсть того щоб пiднiматися на новий рiвень i приводити до нових знань (що було б логiчно), часто такi думки крутяться в однiй площинi. Скiльки разiв ми були у владi подiбних iдей! Вони е частиною складного процесу, що, дiйшовши до кiнця, починаеться знову. І замiсть того щоб привести до нових i важливих висновкiв, нашi думки знову i знову повертають нас у вихiдну точку. Ми знову i знову йдемо замкнутим колом. Певною мiрою саме це порушуе наш мир, наш простий, нiчим не обтяжений спокiй.

Кожен iз нас мае володiти неабиякою моральною силою, щоб знайти в собi единий i неповторний «промiнь свiтла», що веде нас шляхом, i йти за ним, як би банально чи безглуздо це не виглядало в очах iнших людей. Ми повиннi йти тим шляхом, який самi вважаемо вiрним, не звертаючи уваги на те, що скажуть iншi. Мова йде не про те, щоб стати егоiстом або нехтувати чужою думкою, а про те, щоб зберегти власну iндивiдуальнiсть. Ми повиннi звести в собi цитадель своеi свободи, без якоi нам нiколи не досягти анi миру, анi спокою. В iншому випадку е небезпека уподiбнитися голосному дзвону: його тягнуть тi, iншi, а вiн висить догори дригом i гойдаеться з боку в бiк, не вiдаючи, про що дзвонить, – про похорон чи про перемогу.

В одному зi своiх вiршiв Амадо Нерво каже: «О життя, я тобi нiчого не винен, ми з тобою укладемо мир».[2 - Любив. І мене любили.Сонце пестило нiжно ланiти.Життя мое, ти менi миле.Люблю тебе! Хочу жити!Амадо НЕРВО(Переклала Катерина ДЕВДЕРА)] Це може здатися прозаiчним, але йдеться про природний i дуже глибокий дослiд. Лише той, хто, усамiтнившись на високiй скелi, вiдкривав душу гуркоту морських хвиль, що розбиваються об камiння; той, хто, побувавши наодинцi з собою в лiсi, ввiбрав у себе шелест листя i спiв птахiв, може зрозумiти, як важливо для людськоi душi спiлкування з природою, сонцем, зiрками… Кому ж, як не йому, знати, як важливо любити i яке щастя ми знаходимо в тих, хто любить нас.

Важливiше кохати, нiж бути коханим. Краще бути джерелом, що даруе життя, нiж посудиною, що зберiгае його для себе. Найкраще – вмiти вiддавати, вмiти любити, не чекаючи винагороди, не перетворюючись на калькулятор, що пiдраховуе, скiльки прибутку принесе це почуття i що можна отримати натомiсть. Тiльки тодi в нас прокинеться «загадкове щось», що дозволяе зрозумiти потаемну суть всього, що нас оточуе. Ми зрозумiемо сенс щебетання птахiв, шуму вiтру, мови гiр. Почнемо розумiти братiв своiх – людей, усвiдомлювати рiзнi митi iсторii, через якi пройшло людство. У тишi i мовчаннi ми зумiемо осягнути мудрiсть цього свiту, велику мудрiсть поколiнь, даровану Богом, а також божественну унiверсальну гармонiю, що об’еднуе все суще в едине цiле.

Все в природi пов’язане мiцними i непорушними узами едностi: Сонце i рослини, Сонце i тварини, тварини i люди, люди i зiрки. Саме усвiдомлення великоi едностi природи може повернути нам внутрiшнiй спокiй. Єднiсть – це не результат випадковостi. У природi, що створена Богом, все продумане так, щоб людина завжди була спроможна витримати своi страждання.

Ми часто запитуемо себе, що станеться з нами, коли ми помремо. Авжеж, смерть неминуча, це питання хвилюе всiх, навiть тих, хто ще молодий. Внутрiшнiй голос вiдповiдае питанням на питання: «А що сталося, коли ми народилися?». Напевно, все не випадково: ми з’явилися на свiт, тому що були люди, якi мрiяли про нас i любили нас ще до нашого народження. Ми народилися тому, що цим людям були важливi саме ми, такi, якi е, а не користь, яку ми могли б принести в майбутньому. Цими людьми були нашi батьки. Чи означае це, що в iншому свiтi, по той бiк загадкових дверей, званих смертю, у нас також з’являться батьки? Ймовiрно, це не будуть нашi нинiшнi батько i мати. Чи iснують насправдi таемничi ангели-хранителi, про яких говорять багато давнiх традицiй?

В тi часи, коли дiти, перш нiж заснути, пiдносили наiвну молитву своему ангеловi-хранителю, вони, напевно, знали, що таке внутрiшнiй спокiй, – знали краще, нiж сьогоднi, коли йдуть спати, подивившись телевiзор, але так i не навчившись нiчого хорошого.

Внутрiшнiй спокiй – це здатнiсть зустрiтися з самим собою, здатнiсть зрозумiти, що завдяки великiй божественнiй мудростi у кожного е призначення. Кожен з нас народився для того, щоб виконати свое життеве завдання: у кожного свiй шлях, своя доля, своя духовна iжа, свiй попутний вiтер, свiй, тiльки йому властивий, спосiб iснування i самовираження.

Ми вважаемо, що Бог все продумав. Все, що з нами вiдбуваеться, i все, що ще станеться, якимось чином сплановане. Адже якщо Бог думав про те, як шелестiтиме листя дерев, як рухатимуться одноклiтиннi амеби, чи мiг вiн не подумати про нас, iстот складнiших i в певному розумiннi бiльш свiдомих, а отже – бiльш значущих?

Подiбно до того як батьки з надiею чекали нашоi появи на свiт, не знаючи, будемо ми хлопчиками або дiвчатками, добрими чи поганими, гарними або негарними, i наш небесний батько повинен проявляти подiбну доброту. Чому б не припустити, що вiн нас любить i буде любити завжди? Чому б не повiрити в те, що ми пронизанi його думкою, його свiтлом, його любов’ю? Якщо ми будемо пам’ятати про це, зникнуть всi нашi занепокоення, i ми зможемо зрозумiти, що всi нашi проблеми е лише випробуваннями, сходами, якi необхiдно подолати, щоб стати чистiше.

Згадаймо, як очищали воду в Давньому Єгиптi. Дотепер збереглися водосховища, нинi недiючi i сухi, де у старовину вода переливалася з одного резервуара в iнший. У Фiвах iснувала очисна система, що складалася з семи великих обсягiв. Вода Нiлу потрапляла в перший резервуар, де важкi частинки осiдали на дно, потiм в другий, де вона ставала ще чистiше, i так до сьомого, поки вона повнiстю не очищалася i не робилася придатною для пиття. Якщо таке можна зробити з водою, чому те ж саме не може статися з людиною? Нам здаеться, що цей приклад вiдтворюе той процес очищення, що вiдбуваеться i з нами.

Найчистiша вода – не та, що стоiть у великiй калюжi, а та, що тече по камiнню, долае перешкоди, падае водоспадами – саме вона кiнець кiнцем стае питною. Ця вода очищуеться в процесi падiння, тисячi i тисячi разiв б’еться об камiння, вода, що в стражданнях спiвала i ткала бiлу пiну надii, що, зустрiчаючись iз перешкодами на шляху, народжувала веселку.

Людина мае уподiбнитися водi. Так само легко, як вона, долати будь-якi перешкоди, жити радiсно, нiколи не втрачаючи своеi внутрiшньоi сили. Їi душа мае надихатися, немов птах, що спiвае гiмни життя. Потрiбно вчитися простiй i глибокiй мудростi води, яка завжди знае, куди прямувати, завжди знае, де знаходиться море.

Інодi ми самi не вiдаемо, куди йдемо. Але якщо знайдемо у власнiй душi внутрiшнiй компас, то завжди будемо знати напрямок. Страждання, удари i несподiванки стануть для нас просто випробуваннями.

Усе в природi вчить нас цього. Щоб стати по-справжньому великим, потрiбно володiти мудрiстю вогню. Яке багаття не розпалюй, як не повертай свiчку, полум’я завжди залишаеться вертикальним. Якщо, пройшовши випробування життя, людина зможе стояти прямо, вона знайде мир у своему серцi.

Щоб знайти внутрiшнiй спокiй – цей особистий, iнтимний стан людини – недостатньо просто читати книги або слухати лекцii. Необхiдно вчитися у природи. Спостерiгаючи за тим, як поводяться вогонь, вода, вiтер, гори, можна дiзнатися дуже багато. Щоб зрозумiти потаемну суть людини, недостатньо володiти великою кiлькiстю iнформацii. Необхiдно проникати в глибину всього, що нас оточуе, i всього, що е в нашiй душi.

Чи можливо коли-небудь досягти миру i спокою серед людей, загального миру на всiй планетi? Це дуже важке завдання. Щоб досягти великого миру, людство повинно бути мирно налаштоване, мае прагнути до спокою i злагоди i бажати ii серцем. Поки всi люди не зрозумiють цього, поки миру не будуть прагнути хоча б тi, хто мае владу i силу, вiн буде недосяжним. Недостатньо говорити про важливiсть загального миру, про те, що наше життя мае ставати кращим. Необхiдно всiм разом замислитися про людство в цiлому, а не про утопiчне суспiльство, про людство, яке рухалося б своiм шляхом, слухаючи Бога.

У нас, так само як i у багатьох iнших народiв, iснуе безлiч рiзноманiтних теорiй i схем, але, незважаючи на це, наша купiвельна спроможнiсть все знижуеться, а соцiальна незахищенiсть зростае; мiж людьми виникае все бiльше непорозумiнь, i загроза, що нависае над нами, стае все страшнiшою.

Для сучасноi людини кремiнний нiж, бронзова сокира, меч i рушниця – це атрибути сивоi давнини. Ми говоримо про вiй ни галактичного масштабу; про лазернi променi, якi, замiсть того щоб лiкувати, вбивають; про супутники-шпигуни, мiсiя яких полягае в дестабiлiзацii всього створеного; про отруйнi гази, про засоби, здатнi знищити все листя на деревах i занурити свiт у вiчну зиму. Суспiльне життя повинне починатися з педагогiчноi роботи. Ми не можемо мислити утопiчно: свiт не стане кращим, якщо про це тiльки говорити.

Христос закликав: «Любiть один одного». Але чи багато у свiтi людей, якi люблять по-справжньому? Будда вчив необхiдностi спiвчувати iншим: краще бути жертвою, нiж катом. Чи багато хто розумiе це? Якщо навiть великi, що втiлюють божественне на землi, не змогли змiнити свiт, то не варто надто довiряти формулам, потрiбно бiльше покладатися на власнi сили, вiрити в те, що здатний зробити i передати iншим кожен з нас.

Ми вважаемо, що зовнiшнiй, загальний мир обов’язково прийде з набуттям людьми внутрiшнього спокою. Доти, доки у свiтi залишатимуться егоiсти, що понад усе ставлять матерiальне, буде iснувати й експлуатацiя. Поки живуть тi, хто ненавидить iнших лише за те, що iхнi очi iншого кольору, у свiтi буде процвiтати расизм. Доки люди вiдповiдатимуть на питання стусанами, навiть не намагаючись зрозумiти спiврозмовника i спокiйно порозумiтися, у свiтi буде панувати насильство. Все це – випробування, якi необхiдно витримати, i не варто думати, що мир у всьому свiтi буде проголошений декретом. Ми вже бачили, як дiють декрети, як функцiонуе Лiга Нацiй. Ми повиннi створити новий свiт, не схожий на нинiшнiй, повиннi вiдродити свiт. Цей процес вiдтворення свiту нового, вiдмiнного вiд колишнього, здiйснюеться кожним iз нас. Тому ми придiляемо так багато уваги iндивiду, а не особистостi, яка за своею природою егоiстична i живе тiльки для себе, – тому, хто зможе жити у злагодi з iншими, простягаючи руки не тiльки в очiкуваннi милостi, але в поривi бажання по-братськи обiйняти iншого; тому, хто не лише вкрие нужденного своiм плащем, але зможе вiддати йому цей плащ. Мабуть, варто переосмислити заповiдь «Люби ближнього свого, як самого себе». Може бути, любити ближнього потрiбно бiльше, оскiльки завжди знайдуться тi, кому ця любов потрiбнiша, нiж нам. Багато з нас – молодi, захищенi соцiально i економiчно, але е i тi, що не мають цього. Є тi, хто не мае нiчого, крiм простягнутоi руки, i ми повиннi виявити до них бiльше любовi, нiж до себе.

Чи не настав час знову повернутися до «осередка суспiльства» – сiм’i, в якiй батьки любили б своiх дiтей ще до iхнього народження? Ми маемо на увазi не популярнi нинi дебати – бути чи не бути сiм’i, а природний зв’язок чоловiка i жiнки, iхне справжне бажання мати дiтей, яких вони очiкували б iз любов’ю. Хiба ми не можемо поводитися так у будь-якiй ситуацii, завжди? Хiба ми не можемо любити своiх учнiв незалежно вiд того, якими вони стануть? Хiба не можемо з посмiшкою зустрiчати своiх колег по роботi?

Мабуть, така зброя могутнiша за будь-яку iншу. Нам здаеться, що нiякий снаряд не змiг би змiнити свiт так, як його здатна змiнити щира посмiшка. Чому ми заходимо до крамницi з пригнiченим виразом обличчя? Що дае нам ця похмурiсть? Що з нами сталося? Чи не з’iхали ми з глузду?

Спробуймо повернутися у природний стан. Для цього недостатньо лише читати, хоча i це добре; тут потрiбнi нашi власнi зусилля у налагодженнi людських взаемин i трохи любовi, яку ми здатнi дарувати один одному. Треба повернутися до нормальних вiдносин з iншими людьми, з природою. Людина не повинна бути ворогом усього сущого, що забруднюе повiтря i землю, а частиною природи, можливо, навiть ii царем – але царем, який виявляв би турботу про все i був батьком всього живого, замiсть того щоб кричати на всiх, вмiв би робити маленькi подарунки, усмiшкою, добрим словом давав би можливiсть вiдчути батькiвську турботу.

Той, хто бiльше любить всiм серцем, той, хто докладае бiльше зусиль у своiх дiях, у своiх роздумах, – той в душi е справжнiм батьком. Вiн найкращим чином, просто i природно, може передати все те, чим внутрiшньо володiе; передати так, що всi зможуть переконатися в цьому i вiдчути на собi його турботу.

Ми б хотiли, щоб кожен вiдчув у своему серцi деяке хвилювання – якщо не любов, то хоча б трошки миру та спокою. Якщо кожен створить свою внутрiшню молитву, якщо зможе трохи частiше посмiхатися, якщо завтра пiсля сходу сонця побачить у дзеркалi свое обличчя бiльш вiдкритим, якщо подаруе iншим свою посмiшку, то вiн знайде спокiй.

Спокiй – це радiсть, гармонiя, здатнiсть здiйснити краще. Спокiй – це Парфенон i Велика пiрамiда; спокiй – це чоловiк, який кожному нужденному може дати монету; це жiнка, яка несе свiтло всiм, хто живе в будинку; це старець, що передае досвiд молодим, i робить це не з марнославства, а вчить не забруднювати себе фiзичними, психiчними i ментальними наркотиками i працювати з вiрою в майбутне.

Нам потрiбно уподiбнитися прозорому свiтильнику, щоб вогонь, який ми всi несемо всерединi з ласки Божоi, змiг освiтити все навколо. Тодi ми знайдемо внутрiшнiй спокiй i докладемо зусиль у пошуках спокою зовнiшнього, який, хоча i здаеться далеким, заслуговуе на те, щоб працювати заради нього. Мир досягаеться не манiфестацiями на вулицях, а проявом того, що ми несемо у своему серцi, – так, щоб це побачили й iншi.

Ми можемо любити ластiвок, камiння, людей, вiтер, давнi прапори i давню славу, але нам необхiдний мир. І вiн можливий. Якщо ми будемо здатнi побачити у весняному повiтрi ознаки знамення Бога, вiсниками якого е ластiвки, i почути iхнiй спiв, якщо зможемо розгледiти бiлу пiну водоспаду, якщо зможемо зрозумiти полум’я, що завжди прагне вгору, ми знайдемо мир, бо вiн народжуеться з нашоi внутрiшньоi боротьби, з наших зусиль i дiй, з нашоi величезноi любовi.

Благословеннi здатнi вiдчувати цю любов; благословеннi тi, хто несе в собi спокiй; тi, хто мае мужнiсть сказати, що мир – це дуже важливо, що вiн потрiбен всiм i всьому незалежно вiд тiеi цiни, яку необхiдно за нього заплатити.

За дорогi i хорошi речi треба платити. Мир прекрасний – заплатiть за нього, заплатiть за мрii. Нехай спокiй запануе у свiтi, в наших серцях, нехай iснуе мiж людьми, тваринами i рослинами – тодi i Бог буде з нами.




Якi можливостi е у людини?


Тi, хто зi мною знайомi, вже знають, що моi лекцii – це не просто передача iнформацii i не просто можливiсть дiзнатися щось нове. Наша система навчання зовсiм iнша i, можливо, найдавнiша з усiх, що iснують у свiтi. Вона будуеться таким чином, щоб у бесiдi торкатися того, що для вас дiйсно важливе, давати пояснення того, що ви вiдчуваете, але не можете усвiдомити.

І я, i всi ми переконанi, що всiм людям, незалежно вiд iх освiченостi, вiку або соцiальних умов життя, властива внутрiшня здатнiсть мати прямий, цiлком реальний зв’язок з iстиною. Потрiбно тiльки, щоб iнодi хтось, у кого було бiльше часу, щоб переконатися в цьому, нагадував кожному з вас, що у вас ця здатнiсть е. Цi вступнi слова я говорю для тих, хто прийшов сьогоднi в «Акрополь» вперше, щоб познайомити вас iз нашим поглядом на вивчення тiеi чи iншоi теми.

Сьогоднi ми поговоримо про рiзнi шляхи життя, якi можливо вибрати. Тема ця дуже, дуже стара – з того часу, як людина iснуе, вона питае себе: «Якi можливостi я маю в життi?» У всi часи у неi було три можливостi, три варiанти.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/horhe-anhel-livraga-rizzi/plisti-proti-techiyi-tom-2/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Хосе де Сан-Мартiн – аргентинський генерал (1778–1850), один iз найвизначнiших героiв аргентинськоi революцii, вважаеться попередником основних принципiв, на яких заснована конституцiя.




2


Любив. І мене любили.
Сонце пестило нiжно ланiти.
Життя мое, ти менi миле.
Люблю тебе! Хочу жити!

    Амадо НЕРВО
    (Переклала Катерина ДЕВДЕРА)


Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения